141589 (Основні засади організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами)

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДИПЛОМНА РОБОТА

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ

Запоріжжя

2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ

1.1 Стан наукової розробки основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

1.2 Характеристика понять дослідження: «соціальна робота», «організація соціальної роботи», «діти-інваліди»

1.3 Методологія дослідження основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ

2.1 Сутність та специфіка організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

2.2 Провідні напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

2.3 Організація соціальної реабілітації дітей-інвалідів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

За даними ООН, в світі нараховується приблизно 450 мільйонів людей з обмеженими фізичними можливостями і близько 200 мільйонів з них – діти.

Останнім часом у нашій країні відзначається значне збільшення числа дітей-інвалідів. В Україні за останні 20 років рівень інвалідності з дитинства збільшився приблизно у 3,6 рази. Основними причинами збільшення числа дітей-інвалідів є внутрішні (генетичні аномалії, спадкові хвороби, вроджені вади, причинами яких можуть бути погіршення умов життя, які негативно починають діяти вже в період розвитку плоду; погіршення умов праці жінок; погіршення екологічної обстановки) та зовнішні (механічні, фізичні, хімічні, біологічні, психічні, несприятливі умови життєдіяльності).

Але, не зважаючи на причини настання інвалідності, для дітей це означає значне обмеження життєдіяльності. Вона сприяє розвитку соціальної дезадаптації, що обумовлена порушенням розвитку, утрудненнями у самозабезпеченні, спілкуванні, навчанні, оволодінням у майбутньому професійними навичками. Отримання дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин потребує від суспільства додаткових засобів та зусиль, що сьогодні намагається бути реалізовуватись у рамках соціальної роботи.

Сьогодні перед дітьми-інвалідами та їх батьками постає безліч проблем фізіологічного, психологічного, економічного, соціального характеру, які полягають у соціальній, територіальній та матеріальній залежності дітей-інвалідів від батьків та опікунів, а також у тому, що при народжені дитини з обмеженими можливостями родина або розпадається, або надмірно опікає дитину, не даючи їй можливості розвиватися; проводиться слабка професійна підготовка дітей даної категорії; діти-інваліди та їх батьки відчувають труднощі при пересуванні по місту, що призводить до ізоляції; відсутнє повноцінного правового забезпечення дітей з обмеженими можливостями; сформована негативна суспільна думка по відношенню до дітей-інвалідів.

І з огляду на всі ці проблеми перед дітьми-інвалідами, їх батьками та суспільством постає проблема організації в рамках соціальної роботи комплексних центрів соціально-психологічно-фізичної реабілітації дітей з обмеженими можливостями.

Хоча сьогодні організація реабілітації дітей-інвалідів займає одне з пріоритетних місць в Україні та розглядається, як проблема національного значення. В області вже створена система реабілітаційної допомоги дітям-інвалідам з ураженням нервової системи та порушенням психіки, яка базується на основних принципах діяльності, своєчасності неперервності, послідовності та доступності у наданні комплексної реабілітаційної допомоги дітям з фізичними та розумовими вадами, але цих заходів не достатньо для повноцінної організації життя дитини-інваліда.

Проблема організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами полягає в устаткованому розумінні, що діяльність центри соціальної допомоги та реабілітації дітей з обмеженими можливостями та соціальних працівників має відбуватися на основі медичної моделі інвалідності. Але виходячи з цієї моделі інвалідність розглядається як недуг, хвороба, патологія, що є неприпустимим при роботі з дитиною, оскільки дана модель ослабляє соціальну позицію дитини, що має інвалідність, відособлює його від «нормального» дитячого суспільства.

Тому основні засади організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами мають формуватися на основі організації центрів та програм реабілітації, з використанням не тільки медичної моделі, а й соціальної, політико-правової моделей, а також моделі культурного плюралізму, на яких базується теоретична та практична діяльність соціального працівника.

Об’єкт дослідження – соціальна робота з дітьми-інвалідами.

Предмет дослідження – основні засади організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами.

Мета дослідження - основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами.

Для досягнення мети необхідно виділити наступні завдання:

• визначити стан наукової розробки основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами;

• дати характеристику головним поняттям дослідження: «соціальна робота», «організація соціальної роботи», «діти-інваліди».

• визначити методологію основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами;

• дослідити сутність та специфіку організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами;

• вивчити провідні напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами;

• проаналізувати сутність організації соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

Гіпотеза дослідження: організація соціальної роботи з дітьми-інвалідами має ґрунтуватися на основі організації центрів та програм реабілітації дітей з обмеженими можливостями для їх активної їх соціалізації в умовах сучасного суспільства.

РОЗДІЛ І

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ

1.1 Стан наукової розробки основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

Сьогодні в нашій країні, як і всьому світі, спостерігається тенденція зростання числа дітей-інвалідів. Тому проблема організації соціальної роботи з дітьми з особливими потребами, внаслідок її актуальності, широко розроблялась і розробляється дослідниками різних галузей: психологами, фізіологами, соціальними педагогами, соціологами.

Велику роботу в цьому напрямку провела А.Й. Капська, яка розробила ряд принципів і закономірностей соціальної роботи з дітьми-інвалідами, в основу яких покладено процес реабілітації. В своїй роботі А.Й. Капська визначила 2 головні мети організації такої роботи: забезпечити соціального, економічного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має відхилення за допомогою організації соціальної, матеріальної та медичної підтримки, а також попередження виникнення вторинних дефектів у дітей-інвалідів [10].

Крім того наукова розробка даної теми висвітлена в працях Л.І. Акатової [2], О.В. Безпалько [4], Л.Т. Тюплі, І.Б. Іванової [23], М.П. Лукашевича, І.Т. Миговича [16], О.І. Карякіна [11 та інших, які за основу соціальної роботи з дітьми-інвалідами беруть реабілітаційний процес.

Для осмислення проблеми аналізу інвалідності у дітей як соціального феномену важливою залишається сутність соціальної норми, яку вивчали Е. Дюркгейм, М.Вебер, Р.Мертон, П.Бергер, П.Бурдьє та інші.

Аналіз соціальної проблеми інвалідізації в цілому, а також організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами зокрема здійснюється в площині соціологічних конвенцій. Так К. Девісом, Р.Мертоном та Т.Парсонсом були розглянуті проблеми інвалідності дітей як специфічного соціального стану індивіда, соціальної реабілітації, соціальної інтеграції, соціальної політики держави відносно дітей-інвалідів, на базі чого і формуються сучасні засади організації соціальної роботи. І саме в рамках даного підходу було розроблено поняття «діти з обмеженими можливостями» як синонім до поняття «діти-інваліди» [18, 35].

Оскільки більшість дослідників зазначає, що основою соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями є реабілітація О.В. Безпалько було запропоновано відокремити певний ряд правил реабілітації дітей-інвалідів, а також напрямків, що покликані допомогти дитині сформувати здатність до самообслуговування, розвивати свій творчий потенціал, тобто стати повноцінним членом суспільства [4, 89].

Доповнюючи цю думку М.П. Лукашевич і І.І. Мигович увагу приділяють тому, що реабілітація дітей з особливими потребами є схемою розвитку здатностей дитини – соціальній адаптації, при чому ці заходи обов’язково мають охоплювати й інших членів сім'ї [16, 149].

В свою чергу О.І. Карякіна та Т.Н. Карякіна в своїй роботі «Основи реабілітації інвалідів» зазначають, що соціальна робота з даною категорією має включати, окрім реабілітації, систему інтеграції дитини-інваліда у суспільство та систему соціального захисту, що має надаватися державою [11, 15].

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім’ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури і спорту.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України: «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про освіту», «Про пенсійне забезпечення», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про фізичну культуру і спорт», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про благодійництво та благодійні організації», в Основах законодавства України про охорону здоров’я, Основах законодавства України про культуру [5].

У 1989 році ООН прийняла текст Конвенції про права дитини, яка володіє силою закону. У ній закріплено права дітей, що мають відхилення у розвитку, вести повноцінне життя в умовах, які дозволяють їм зберегти власну гідність, почуття впевненості у собі і полегшують їм активну участь у житті суспільства, а також право неповноцінної дитини на особливу турботу та допомогу, яка повинна надаватися по можливості безкоштовно з урахуванням фінансових можливостей батьків чи інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, з метою забезпечення ефективного доступу до послуг в сфері освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку, що повинно сприяти найбільш повного залучення дитини в соціальне життя і розвитку її особистості, включаючи культурний та духовний розвиток [14].

1.2 Характеристика понять дослідження: «соціальна робота», «організація соціальної роботи», «діти-інваліди»

Поняття «соціальна робота» увійшло в соціально-гуманітарну літературу наприкінці ХІХ ст. у відповідь на соціальну потребу суспільства у змістовному відображені практичної діяльності людей, які допомагали бідним [23, 5]. У сучасній науковій літературі поняття «соціальна робота» розглядається в трьох основних значеннях, як практична діяльність, як навчальна дисципліна, як галузь наукових знань. В даній роботі нас цікавить соціальна робота як практична професійна діяльність з надання допомоги та підтримки людей, які опинились в скрутній ситуації. Метою такої діяльності є оптимізація втілення суб’єктивної ролі людей в усіх сферах життя суспільства в процесі життєзабезпечення і діяльності особистості, сім'ї, соціальних та інших груп і спільнот у суспільстві [21, 90].

Словник-довідник соціального працівника розкриває термін «соціальна робота» як вид професійної діяльності, направленої на задоволення соціально-гарантованих і особистісних інтересів і потреб різних груп населення, на створення умов, які допомагають відновленню або поліпшенню здатності людей до соціального функціонування [12, 56].

В свою чергу поняття «організація соціальної роботи» слід розглядати як реалізацію функції управління діяльністю з надання допомоги та підтримки людей, що опинились в складних життєвих ситуаціях. Оскільки сам термін «організація» тлумачиться як функція управління, в межах якої здійснюється розподіл робіт поміж окремими робітниками та їх групами та узгодження їх діяльності. Реалізація функції організації здійснюється у процесі організаційної діяльності [17, 9]. «Організація» - це група людей, що працюють спільно для досягнення загальних цілей. Це те місце, де люди будують відношення і взаємодіють. Тобто «організація соціальної роботи» - це соціальна категорія, у якій існує складне співтовариство людей, що взаємодіють з метою допомоги соціально не захищеним верствам населення, поводження яких залежить не тільки від їхніх індивідуальних характеристик, але і від їхнього взаємного впливу [19, 6].

Оскільки темою нашого дослідження є організація соціальної роботи з дітьми-інвалідами, то необхідно визначитись з такими поняттями як «інвалід» та «дитина інвалід».

Перше офіційне визначення «інвалід» дається в Декларації про права інвалідів (1975 р.): інвалідом є будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального життя і/чи соціального життя через ваду, яка набута з народження чи ні, його чи її фізичних чи розумових здібностей [23, 340].

В роботі Л.І. Акатова визначено, що «інвалід» - особа, яка має порушення здоров’я зі стійким розладом функцій організму, що обумовлено захворюваннями, наслідками травм чи дефектами, які призводять до обмеження життєдіяльності і потребують соціального захисту [2, 31].

У законодавстві колишнього СРСР існувало дещо інше поняття «інваліда», яке було пов’язане зі втратою працездатності. За такою постановкою питання діти до 16 років не могли бути признані інвалідами. Таким чином, виникла необхідність в появі терміну «дитина-інвалід». «Діти» - це соціально-демографічна група населення у віці до 18 років, що мають специфічні потреби і інтереси, соціально-психологічні особливості [2, 11].

І відповідно, до вище викладених термінів, до категорії «діти-інваліди» відносяться особи до 18 років, які мають значні обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушення росту та розвитку дитини, здатностей до самообслуговування, переміщення, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, у навчанні, спілкуванні, трудовій діяльності в майбутньому [3, 6].