60470 (Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії в кінці XVI – першій половині XVII ст.), страница 2

Узяття Константинополя зробила османську державу могутньою державою. Це була вже не орда в 50 000 чоловіків і жінок; це була держава, здатна виставити армію в 250 000 осіб, зберігаючи в той же час сильні гарнізони в різних місцях великої території.

Таке зростання чисельності турок пояснюється легкістю, з якою вони асимілювали інші народності, тюркські племена Анатолії, греків, слов'ян; з середовища останніх турками ставали все ті, хто погоджувався пожертвувати релігією заради придбання привілейованого положення — а таких було чимало. Балканські народи повинні були платити податок не тільки грошима (джиз'є), але і дітьми (девширме), з яких після звернення в іслам виховували яничар і капи-кулу, - особистих рабів султана. Батьки часто самі добровільно віддавали своїх дітей турецьким чиновникам, оскільки при дворі раби досягали іноді дуже високого положення. Походження від християнських батьків аніскільки не заважало кар'єрі. Так, великим візиром при Мехмеді II був Махмуд-паша, син православних серба і гречанки. При Сулеймані Кануні великим візиром був також колишній раб Мехмед-Паша Соколлу (Соколович).

Зміна фізичних рис турок прискорювалося тим, що гарем турок здебільшого складався з полонянок європейського або кавказького походження. У політичному і культурному відношенні завойовники Константинополя теж далеко не були османською ордою; вони були великою державою зі складною адміністрацією і складним характером життя. Власно турки складали в ньому привілейований, переважно військовий, також чиновницький прошарок, але зовсім не замкнуту касту. Виключно з них призначалися адміністратори і судді; вони ж були армією.

Військової повинності для скорених християнських народів османи ніколи не вводили, хоча брали іноді допоміжні загони у васальних народів. Багато турків отримували у вигляді нагород або іншим способом набували значних земельних володінь (чифліки) і були великими землевласниками, що господарювали в своїх маєтках за допомогою кріпосницької праці підвладного християнського населення.

Поряд з ними з'явилися і дрібні землевласники-селяни, частиною турки, але по перевазі греки, серби або болгари, що прийняли іслам. Втім, і положення завойованих християнських народів під владою османів (окрім, зрозуміло, рабів) було, особливо спочатку, не особливо важким, ймовірно, дещо легшим, ніж положення нижчих класів народу в тодішній Західній Європі. Скорені народи були цінні для турок як платники податків; позбавляти їх можливості працювати за більш менш нормальних умов не мало сенсу.

Османи свідомо зберігали місцеве самоврядування підвладної «райї»; про релігійні переслідування вони і не думали. Негайно після узяття Константинополю Мехмед запропонував грецькому духівництву вибрати нового патріарха (колишній був убитий під час облоги) і негайно затвердив обраного. Для його охорони була приставлена варта з яничар, що відразу додало йому характер турецького чиновника. Патріарх разом з собором набув значення верховного управління над греками і суду в суперечках між ними. Вони могли призначати грекам покарання, до страти включно, і османська влада зазвичай без заперечень виконувала їх. Так само поступали турки і з іншими народами. Цим вони легко примиряли їх на початку зі своєю владою, але церква ставала силою, яка згодом немало сприяла звільненню цих народів. У перші сторіччя турки майстерно сіяли розбрати між греками і сербами, сербами і болгарами за допомогою окремих привілеїв на користь то однієї, то іншої народності.

Не дивлячись на безперечну хоробрість османських солдатів, військове мистецтво і організація армії стояли так невисоко порівняно з військовим мистецтвом європейців, що тільки значна чисельна перевага давала можливість османам отримувати свої гучні перемоги; так, в другій битві на Косовім полі чисельність армії Хун'яді визначається в 30 000 вояків, тоді як османська армія досягала 150 000; і все-таки битва тривала 3 дні і не менше 30 000 турок залишилися на місці битви. У морській битві з Генуєю під Константинополем навіть значна перевага сил не допомогла туркам. Поки можливі були завоювання, що примушували народ напружувати всі свої сили, доти Османська імперія могла зберігати своє існування; але достатніх внутрішніх сил для культурного розвитку у неї не було, і з припиненням завоювань повинні були початися політичний розпад і внутрішнє розкладання. У 1570 р. османи відвоювали у венеціанців Кіпр (де влаштували жахливу різанину християн із десятками тисяч жертв). Відповіддю на новий акт турецької агресії стало створення масштабної антиосманської коаліції (Венеція, Австрія, Іспанія, Генуя, Савойя, Ватикан тощо) під назвою «Священна Ліга», а 7 жовтня 1571 р. її об'єднаний флот під проводом іспанського принца дона Хуана Австрійського (217 кораблів) атакував і знищив турецький флот Алі-паші (275 кораблів) у битві в затоці Лепанто (Греція).

Турки втратили 224 кораблі й 40 тис. матросів (із них 15 тис. - полоненими). До рук союзників потрапили 300 трофейних гармат, а їхні втрати становили 15 галер і 18 тис. убитих. Учасник цієї морської баталії іспанський письменник Сервантес писав: «Зруйнована була неправильна думка всього світу й усіх народів про непереможність турків на морі... осоромлена була оттоманська гординя» 4. І хоча Кіпр залишився в османів, а в 1574 р. турки окупували Туніс (вибивши звідти іспанців), османська агресія в Європі захлинулася.

3. Сухопутні та морські походи козаків на Туреччину і Крим

З кінця XV ст. з'являються перші літературні згадки про козацтво, які нерозривно пов'язані з боротьбою проти турецько-татарських завойовників. На період існування Томаківської Січі з 60-х по 90-ті роки припадають численні й результативні походи на турецькі й татарські фортеці Причорномор'я. Особливо резонансними стали походи запорозького гетмана (молдаванина за - походженням) Івана Підкови на Молдавію. Розгромивши військо молдавського господаря - турецького ставленика, він сам став господарем. Туреччина пригрозила Польщі війною, якщо І.Підкову не буде покарано. Підступно заарештованого гетьмана було страчено у Львові у 1578 р. за наказом польського короля Стефана Баторія. У другій половині XVI ст. запорожці створюють власний флот, що складався з великих (як на той час) човнів на 50-70 козаків кожен. Вони брали на борт запаси продовольства і навіть кілька гармат. Запорозькі "чайки" досить ефективно протистояли в боях турецьким галерам. З цього часу почали здійснюватися комбіновані походи сушею і морем до татарських та турецьких володінь. У 1575 р. успішні походи проти Криму і Туреччини були здійснені під керівництвом кошового отамана литовського княжича .Богдана Ружинського. Татарські та турецькі міста й фортеці Перекоп, Трапезунд, Синоп, передмістя Константинополя, Іслам-Кермен зазнали значних руйнувань. Але під час вибуху у зробленому козаками підкопі під фортецю Іслам-Кермен загинув і Ружинський. У 70-80 роках запорожці знову робили походи до Криму, де захопили фортецю Козлов (Євпаторію), а в Північному Причорномор'ї брали штурмом міста Очаків, Акерман (Бєлгород). Чергова активізація воєнних дій запорожців проти Туреччини і Криму припадає на кінець XVI - початок XVII ст. і пов'язана з іменем запорозького отамана Сямійла Кішки Після 25-річного перебування в турецькій неволі він у 1599 р. неподолік від Євпаторії підняв повстання серед веслярів на турецькій галері, визволив невільників і повернувся на Запорожжя. Там його зразу обрали гетьманом. Під його керівництвом було здійснено кілька морських походів, а на початку XVII ст. - походи на Молдавію. В одному з боїв у 1602 р. С.Кішка загинув. Проте і після цього воєнна активність козаків на морі та суші не знизилася. Під час одного з морських походів у 1606 р. було захоплено заможне і дуже укріплене місто-фортеця Варна на Чорному морі. Тоді ж були спалені передмістя фортець Кілїя та Акерман, а запорожці захопивши 10 турецьких галер, без значних втрат повернулися до Січі. Великий відгомін у СУСІДНІХ країнах мали події на Кримському перешийку в 1608 р. Кілька тисяч козаків висадилися під Перекопом, розгромили майже півторатисячний гарнізон яничарів і оволоділи містом. Вони забрали артилерію та іншу здобич, визволили полонених, узяли в полон ханського намісника і повернулися на Запорожжя. У наступні роки активність запорожців у боротьбі з Туреччиною та Кримом дещо спала, оскільки польський король залучив їх до війни з Росією. Але після повернення з російського театру воєнних дій під керівництвом гетьмана реєстрового козацтва П.Сагайдачного відновилися походи проти Криму та Османської імперії. Один з найталановитіших козацьких полководців, він перетворив запорозьке війско на дисципліновані та національне свідомі збройні сили України. Особливо вражаючими воєнними успіхами позначилися морські походи на чолі з П.Сагайдачним у 1616 р. Розгромивши в гирлі Дніпра турецьку ескадру, козаки зайняли в Криму головний невільничий ринок Кафи, визволивши при цьому тисячі бранців. Восени того ж року було здійснено ще один зухвалий похід на турецьке чорноморське узбережжя. Дійшовши до передмістя Константинополя і захопивши велику здобич, запорожці через Азовське море, а далі через ріки Молочну та Конку повернулися на Січ.

Висновки

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв’язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності -- союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV - початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами — війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різно вмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.

Список використаної літератури

1. Грушевський М.С. Історія України-Русі: в 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. Думка, 1991

2. Сергійчук В. Морські походи запорожців. –Київ: МП „Фотовідеосервіс”, 1992

3. Смолій В., Гуржій О. Як і коли почала формуватись українська нація. - К., 1991.

4. Тунманн. Крымское ханство. - Симферополь, 1991.

5. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. – Львів, 1991. – Т.1. – С.392, 393. Тушин Ю.П. Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях. – М., 1978. – С.79.

6. Якобсон Л. Крым в средние века. - М., 1973