60365 (Войно-Ясенецкий, український діяч і лікар)

Зміст

1. Біографія

2. Пам`ять про архієпископа Луку

3. Роботи

4. Використана література

Біографія

Лука (Войно-Ясенецький Валентин Феліксович), архієпископ Сімферопольський і Кримський.

Народився 27 квітня 1877 року в м. Керчі, в сім'ї провізора.

Батьки його незабаром переїхали до Києва, де він в 1896 році одночасно закінчив 2-у Київську гімназію та Київське Художнє Училище. У хлопця виявилося художнє дарування, намітився і напрям. Пройнятий релігійною ідеєю, Войно-Ясенецький ходив по церквах і в Києво-Печерську Лавру, робив багато зарисовок богомольців, за яких отримав премію на виставці в Училищі. Він збирався поступити в Академію Витівок, але бажання приносити безпосередню користь народу примусило його змінити свої плани.

Валентин Феліксович проучився рік на юридичному факультеті, потім перейшов на медичний факультет Київського університету.

У 1903 р. він з відмінністю закінчив університет.

У січні 1904 р. під час війни з Японією, був направлений з госпіталем Червоного Хреста на Далекий Схід і працював в м. Читі завідувачем хірургічного відділення госпіталю. Тут Валентин Феліксович познайомився з сестрою милосердя, яку поранені називали "святою сестрою" і одружився з нею.

З 1905 по 1917 рр. В.Ф. Войно-Ясенецкий працював земським лікарем в лікарнях Сибірскойї Курської, Саратовської і Володимирської губерній і проходив практику в Московських клініках. За цей час він зробив безліч операцій на мозку, органах зору, серці, шлунку, кишечнику, жовчних шляхах, нирках, хребті, суглобах і т.д. і вніс багато нового в техніку операцій. Під час першої світової війни в нім прокинулося релігійне відчуття, забуте було за безліччю наукової роботи, і він почав постійно ходити в церкву.

У 1916 р. В.Ф. Войно-Ясенецкий захистив в Москві дисертацію на тему: "Регіонарна анестезія" і отримав ступінь доктора медицини. Варшавський університет надав його дисертації премію імені Хайніцкого.

У 1917 р. Войно-Ясенецкий отримав по конкурсі місце головного лікаря і хірурга Ташкентської лікарні.

У 1919 р. його дружина померла від туберкульозу, залишивши чотирьох дітей.

Войно-Ясенецкий був одним з ініціаторів організації Ташкентського університету і з 1920 р. вибраний професором топографічної анатомії і оперативної хірургії цього університету. Хірургічне мистецтво, а з ним і популярність проф. Войно-Ясенецкого все зростали. У різного роду складних операціях він знаходив і першим застосовував методи, що отримали потім повсюдне визнання. Його колишні учні розповідали чудеса про його дивовижну хірургічну техніку. На його амбулаторні прийоми хворі йшли безперервним потоком.

Сам він все більше знаходив утіху у вірі. Відвідував місцеве православне релігійне суспільство, вивчав богослів'я, ближче зійшовся з духівництвом, брав участь в церковних справах. Як він сам розповідав, одного разу він виступив на єпархіальному з'їзді "поодинці дуже важливому питанню з великою гарячою мовою". Після з'їзду Ташкентський єпископ Інокентій (Пустинській) сказав йому: "Доктор, вам потрібно бути священиком". "Я прийняв це, як Божий заклик, - говорив архп. Лука, - і ні хвилини не роздумуючи відповів: "Добре, владико, я буду".

Пам`ять про архієпископа Луку

У 1921 р. в день Сретенія Господня, проф. Войно-Ясенецький був рукопокладений в диякона, 12 лютого - в ієрея і призначений молодшим священиком Ташкентського кафедрального собору, залишаючись і професором університету.

У травні 1923 р. батько Валентин прийняв постриг в чернецтво з ім'ям Луки, на честь св. апостола і євангеліста Луки, який, як відомо, був не тільки апостол, але і лікар, і художник.

- "Багато людей дивується, - говорив архп. Лука в день свого вісімдесятиріччя 27 квітня 1957 року, - як я міг, досягнувши слави ученого і вельми крупного хірурга, стати проповідником Євангелія Христова".

"Що думають так, глибоко помиляються, що неможливо сумістити науку і релігію. Знаю я, що і серед нинішніх професорів є дуже багато віруючих, що просять у мене благословення".

Потрібно додати, що, приймаючи священицький сан, проф. Войно-Ясенецький отримав від Патріарха Тихона наказ, підтверджений і Патріархом Сергієм, - не залишати наукову і практичну діяльність з хірургії; і весь час, в які б умови не попадав, він скрізь продовжував цю роботу.

Знаходячись в 1923-1925 роках на півночі, єпископ Лука звернув увагу на місцеву мешканку Вальневу, що виліковувала своїми засобами деякі гнійні запалення, що зазвичай вимагали хірургічного втручання. Вона робила склад з якихось трав, перемішаних із землею і сметаною, і лікувала навіть глибоко розташовані гнійники. Повертаючись до Ташкента, преосвящений Лука вивіз з собою і Вальневу і багато часу віддав лабораторним дослідженням і науковій обробці її методу, що давав у нього добрі результати. У Ташкентській газеті "Правда Сходу" за 1936 або 1937 р. друкувалася цікава дискусія його з цього питання з деякими хірургами.

Не забував єпископ Лука і своїх пастирських обов'язків. Всі численні церкви р. Енісейська, де він жив, так само, як і церкви обласного міста Красноярська, були захоплені обновленцями. Єпископ Лука з трьома священиками, що супроводжували його, здійснював літургію в своїй квартирі, в залі, і навіть висвячував там священиків, за сотні верст що приїжджали до православного архієрея.

З 25 січня 1925 р. по вересень 1927 р. єпископ Лука єпископ Ташкентський і Туркестан.

З 5 жовтня по 11 листопада 1927 р. - єпископ Єлець, вик. Орловській єпархії.

З листопада 1927 р. проживав в Красноярському краю, потім в місті Красноярську, де служив в місцевому храмі і працював лікарем в міській лікарні.

У 1934 р. вийшла в світ його книга "Нариси гнійної хірургії", що стала настільною книгою хірургів.

"Мабуть, немає іншої такої книги, - писав кандидат медичних наук В.А. Поляков, - яка була б написана з такою літературною майстерністю, з таким знанням хірургічної справи, з такою любов'ю до страждаючої людини".

Сам єпископ Лука визначає своє відношення до хворим короткою, але виразною формулою: "Для хірурга не повинно бути "випадків", а тільки жива, страждаюча людина".

У своїй біографії і в згаданому раніше слові в день восьмидесятиріччя, єпископ Лука повідомляє цікавий факт, пов'язаний з роботою над цією книгою. Коли він ще в 1915 році задумав книгу про гнійну хірургію і написав передмову, йому раптом прийшла несподівана думка: "На цій книзі стоятиме ім'я єпископа".

- "І дійсно, - продовжує він, - я припускав видати її двома випусками і, коли закінчив перший випуск, то написав на заголовному листі: "Єпископ Лука. Нариси гнійної хірургії". Бо тоді я вже був єпископом".

Продовжуючи свою наукову роботу, єпископ Лука не залишав і пастирської діяльності, трудився і над поглибленням своїх богословських знань.

З перших же днів Великої Вітчизняної війни до кінця 1943 р., єпископ Лука працював головним хірургом і консультантом Красноярського госпиталя для тяжкопоранених.

Осінню 1942 р. він був зведений в сан архієпископа з призначенням на Красноярську кафедру.

8 вересня 1943 р. він був учасником Собору, що одноголосно обрали митрополита Сергія Патріархом Московським і всієї Русі. Цей же Собор ухвалив відлучити від Церкви всіх єпископів і священнослужителів, що зрадили Батьківщині і фашистів, що перейшли в табір, і позбавити їх сану.

В кінці 1943 року архієпископ Лука переїздить в м. Тамбов. Хоча зір його став помітно погіршуватися, він веде активну роботу в госпиталях, виступає з доповідями, читає лекції для лікарів, учить їх і словом і справою.

У січні 1944 р. його призначають архієпископом Тамбовським і Мічурінським.

До часу перебування архп. Луки в Тамбові відноситься сторіночка спогадів про нього В.А. Полякова. Він пише:

"У один з недільних днів 1944 р. мене викликали до Тамбова на нараду начальників і головних хірургів госпіталів Воронежського військового округу. У той час я був провідним хірургом госпіталю на 700 ліжок, що стояв в Котовську.

На нараду зібралося багато народу. Всі розсілися по своїх місцях і за столом президії вже піднявся головуючий щоб оголосити назву доповіді.

Але, раптом, широко відкрилися обидві двері, і до залу увійшла людина величезного зросту в окулярах. Його сиве волосся спадало до плечей. Легка, прозора, біла мереживна борода покоїлася на грудях. Губи під вусами були міцно стислі. Великі білі руки перебирали чорні матові чотки.

Людина поволі увійшла до зали і сіла в першому ряду. Головуючий звернувся до нього з проханням зайняти місце в президії. Він піднявся пройшов на підмостки і сів в запропоноване йому крісло.

Це був професор Валентин Феліксович Войно-Ясенецький. (Журнал "Хірургія" 1957 р. № 8, стр. 127).

В кінці 1943 року вийшло друге видання "Нариси гнійної хірургії", перероблене і збільшене майже удвічі, а в 1944 році - книга "Пізні резекції інфікованих вогнепальних поранень суглобів". За ці дві праці архп. Луці була присуджена Сталінська премія першого ступеня.

Є відомості, що він був членом Академії Медичних Наук. Втім, в офіційних біографіях, даних про це не має.

Окрім праць на медичні теми, архп. Лука склав багато проповідей і статей духовно-етичного і патріотичного змісту.

У 1945-1947 рр. він працював над великою богословською роботою - "Дух, душа і тіло", - в якому розробляв питання про душу і дух людини, а також учення Св. Писання про серце, як орган богопізнання. Багато часу приділяв він і на зміцнення приходського життя. У 1945 році висловлював думку про необхідність обрання патріарха по долі.

У лютому 1945 р. за архипастирску діяльність і патріотичні заслуги архп. Лука був нагороджений правом носіння хреста на клобуці.

У травні 1946 року він призначений архієпископом Сімферопольським і Кримським. У Сімферополі він опублікував три нові медичні роботи, але зір його ставав все гіршим. Ліве око його вже давно не бачило світла, а в цей час і на правому стала зріти катаракта, ускладнена глаукомою.

У 1956 році архієпископ Лука зовсім осліп. Практичну лікарську діяльність він залишив ще в 1946 році, але продовжував допомагати хворим радами. Єпархією ж управляв до самого кінця за допомогою довірених осіб. Останніми роками своєму життю він тільки слухав, що йому читають і диктував свої роботи і листи.

Помер архієпископ Лука 11 червня 1961 року.

Про характер архп. Луки були найсуперечніші відгуки. Говорили про його спокій, скромність і доброту, і в той же час, про його зарозумілість, неврівноваженість, хворобливу самолюбність. Можна думати, що людина, що прожила таке довге і важке життя, до межі насичену самими різнорідними враженнями, могла проявляти себе по-різному. Цілком можливо, що його величезний авторитет в області хірургії, звичка до безумовної покори тих, що оточують, особливо під час операцій, створила у нього нетерпимість до чужих думок навіть в тих випадках, коли його авторитет зовсім не був незаперечним. Така нетерпимість і владність могли бути і дуже важкі для оточуючих. Словом, це була людина, з неминучими у всякої людини недоліками, але в той же час стійка і глибоко віруюча. Досить було подивитися, як проникливо, зі сльозами, здійснював він літургію, щоб переконатися в цьому.

Зайнявся богословськими науками вже у віці сорок з гаком років, архп. Лука, природно, не міг досягти в цій області такої досконалості, як в медицині; або якого досягли деякі інші архієреї, що все життя присвятили тільки богослів'ю. Він допускає промахи, іноді досить серйозні. У його основній богословській праці "Дух, душа і тіло", зустрічаються думки, оспорювані багатьма досвідченими читачами, а стаття "Про посилання Іоанном Крестителем учнів до Господа Ісуса Хріста з питанням, чи Він Месія", - і взагалі була заборонена і не друкувалася. Але проповіді його, яким архп. Лука надавав виняткове значення, вважаючи їх невід'ємною частиною богослужіння, відрізняються простотою, щирістю, безпосередністю і самобутністю.

Хочеться привести уривок з його "Слова у Велику П'ятницю". Тема проповіді - основне в християнстві. На цю тему так багато говорили протягом 1900 років кращі християнські проповідники, що, здається, нічого нового сказати вже не можна. І, все-таки, слова архієпископа Луки чіпають, як щось несподіване.

- "Господь перший узяв хрест, - говорить він, - найстрашніший хрест, і услід за ним узяли на рамена свої хрести менші, але часто теж страшні хрести, незліченні мученики Христові. Услід за ними узяли хрести свої величезні натовпи народу, які, тихо опустивши голови, пішли з ними в далеку дорогу.

У далеку і тернисту дорогу, вказану Христом, - шлях до Престолу Божієму, шлях в Царство Небесне, йдуть і йдуть, і йдуть, майже вже 2000 років, йдуть услід за Христом натовпу і натовпу народу .

"Що ж, невже ми не приєднаємося до цього натовпу, що нескінченно йде, до цього святого ходу по шляху скорботи, по шляху страждань?

Невже ми не візьмемо на себе хрести свої і не підемо за Христом?