59657 (Сталінський терор в Україні), страница 2

Рух Опору в західноукраїнських землях

Населення Західної України в цілому вороже поставилося до комуністичного режиму і вело боротьбу проти нього. Цю боротьбу очолювали дві сили: греко-католицька церква та ОУН-УПА.

Ліквідація Української греко - католицької церкви

У другій половині 40-х років ліквідовано Українську греко-католицьку церкву, яка відстоювала ідею національної державності і підтримувала рух опору. Уже в грудні 1944 р. під тиском влади делегація УГКЦ відвідала Московську патріархію, однак підсумки цієї поїздки не повністю задовольнили політичне керівництво держави. У квітні 1945 р. у Львові, Станіславі, Тернополі арештовано провідних представників греко-католицького духовенства — митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, М. Чарнецького, Г. Хомишина і І. Лятишевського, прелатів О. Ковальського і Л. Куницького, священиків В. Белея, Р. Білика, С. Сампару, Й. Труша, С. Веселовського.

28 травня 1945 р у Львові утворено Центральну ініціативну групу з воз’єднання греко-католицької церкви з православною.

Після арешту верхівки уніатського духовенства настала черга рядових священиків: найбільш непокірних вистежували і затримували. Розгорнулась широка пропагандистська кампанія, спрямована проти унії, на підтримку православ'я.

8 - 10 березня 1946 р в кафедральній церкві св. Юра у Львові собор греко-католицької церкви скасував ухвали Берестейського собору 1596 р. У соборі брали участь 216 делегатів, які представляли три єпархії, а також 19 мирян, що мали право дорадчого голосу. Документи засвідчують, що возз'єднатися з московською православною церквою відмовилися 590 священиків з яких 344 були арештовані і засуджені.

Влітку 1949 р. після вбивства єпископа Теодора Ромжі Мукачівська греко-католицька єпархія теж була "добровільно возз'єднана з Руською православною церквою. Греко-католиків остаточно поставлено поза законом, але репресована церква продовжувала діяти у підпіллі.

Водночас посилився наступ на православну церкву За 1948 р. в СРСР було закрито 118, 1949 р. — 443, першу половину 1950 р. — 188 церков і молитовних будинків. Починаючи з другої половини 1948 р., Рада в справах Руської православної церкви при Раді Міністрів СРСР провела більш жорсткі заходи щодо обмеження діяльності церкви і духовенства. Серед них: припинення служби за межами храмів, заборона хресних ходів, крім пасхальних, зняття з реєстрації церков, у яких через відсутність священика тривалий час не проводились служби, вилучення у релігійних общин колишніх громадських будівель тощо.

Опір режимові: репресії і депортації

Насильницьке встановлення радянської влади, яке супроводжувалося масовими репресіями, зумовило наростання національно-визвольного руху, насамперед у західному регіоні України. Уже в березні 1944 р. для ліквідації підпілля ОУН і знищення формувань УПА було скеровано війська НКВС-НКДБ та підрозділи Червоної армії. До кінця 1944 р. у Львівській, Ровенській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Волинській та Чернівецькій областях органи НКВС провели майже 6,5 тис бойових операцій в ході яких вбито 57405 і полонено 50387 осіб.

Після закінчення другої світової війни головне командування УПА поступово скорочувало кількість загонів, зокрема груп "Захід" та «Північ». 3 весни 1946 р. УПА змінила тактику, перейшовши до дій меншими підрозділами. За окремими загонами закріплювалась певна територія, що робило бойові одиниці рухливішими, менш вразливими. УПА використовувала методи партизанської війни — рейди, засідки, терористичні акти.

Навесні 1946 р в західний регіон відряджено нові оперативні групи працівників центрального апарату МВС СРСР, збільшено кількість винищувальних батальйонів та ухвалено довести їх особовий склад до 35 тис осіб. На початку 1947 р. боротьба з національним рухом перейшла у виключну компетенцію органів безпеки і майже 2 тис. винищувальних батальйонів, у яких налічувалось 35,1 тис бійців, було передано МДБ УРСР.

Відділи УПА діяли не тільки в Західній Україні, а і на Лемківщині, Надсянні, Холмщині, які входили до складу Польщі. Між тим ще 9 вересня 1944 р. уряд радянської України та Польський комітет національного визволення підписали договір "Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України". Депортація здійснювалась примусовими методами і призвела до численних людських жертв. На території евакорайонів Польщі, тобто Люблінського та Краківського воєводств, па обліку перебувало майже 126 тис. українських родин, або 497682 особи, з яких евакуйовано в Україну 122,5 тис. родин, або 482109 осіб (це становило 97,2% родин, або 96,8% населення), їх розселили у різних регіонах в Україні, зокрема в західному — 80,3 тис. родин, або 322868 осіб.

Під час переселень українців на території Польщі, особливо в Лісківському, Перемишльському, Ярославському, Любачівському, Томашівському, Грубешівському повітах, активно діяли формування УПА і підпільні військові формування Армії крайової, що постійно перебували у протистоянні. Внаслідок нападів польських загонів постраждало мирне українське населення, в тому числі вбито понад 4,6 тис. осіб, пограбовано 2,2 тис. родин, спалено кількасот сіл тощо. В ході збройних сутичок чималих жертв зазнало також польське населення. Українсько-польські конфлікти в період війни — драматична сторінка в історії сусідніх народів. У квітні-липні 1947 р. відбувся завершальний етап депортації, що одержав назву акції "Вісла". Протягом трьох місяців за допомогою війська примусово виселено українців і членів змішаних українсько-польських родин з Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя до західних та північних регіонів Польщі. Це мотивувалося необхідністю розгрому угруповань УПА, але насправді йшлося про усунення українців зі споконвічних етнічних земель та їх асиміляцію у польському середовищі. Під час цієї операції було виселено 140,6 тис. осіб.

За тією ж угодою розпочалося переселення з України поляків. До 1 вересня 1946 р. з 305 226 родин, або 873 478 осіб, взятих на облік радянсько-польськими комітетами, було переселено 272 544 родини, або 789 982 особи. В ході евакуації вивезено 23143 коней, 60348 голів великої рогатої худоби, 6636 свиней, 17195 овець і кіз, а також 26327 знарядь для обробки землі, 767 сіялок, 3168 збиральних машин. Переселенці вивезли також 1,2 млн. ц продуктів, у тому числі — понад 690 тис. ц зернових. Тоді ж сталінський режим знищував і депортував у Сибір та інші регіони СРСР десятки тисяч членів сімей "оунівців" на спецпоселення. Уже влітку 1944 р. було виселено понад 17 тис. осіб, а до кінця року вбито 57,4 тис. та арештовано 51 тис. осіб. У жовтні 1947 р. з семи західних областей України було депортовано 26,3 тис. сімей, або 77791 особу. Найбільше українців тоді депортували з Львівської, Дрогобицької, Тернопільської областей, майно репресованих передали у державні органи. Серед виселених налічувалося 35,4 тис. жінок і 22,3 тис. дітей.

Крім того, було посилено наступ на формування УПА. Війська блокували великі території, на яких діяло збройне підпілля. У 1948-1949 рр. проти повстанців було кинуто чотири дивізії МДБ УРСР. Навесні 1950 р. в с. Білогорщі під Львовом загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка) Збройний опір режимові почав згасати. Органи радянської влади репресували не лише учасників боївок, а й членів їхніх родин. На 1 січня 1953 р. найбільше спецпоселенців з цієї категорії перебувало в Хабаровському, Красноярському краях, Кемеровській, Іркутській, Омській, Томській, Молотовській областях, у деяких автономних республіках Російської Федерації, у Казахській РСР.

Висновок

Таким чином, історичний розвиток України в 1945-1953 рр. відбувався в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму.

Утвердився режим одноосібної влади Сталіна, культ його особи досяг апогею. Україна не мала ніяких прав на здійснення самостійної політики і незалежно від того, хто стояв на чолі владних структур України, усі вони слухняно проводили політику центру, а будь-які спроби відійти від цього курсу закінчувалися перестановкою кадрів або репресіями.

Всі негаразди в державі тоталітарний режим списував на так званих «ворогів народу» і в ті часи будь-яка людина могла потрапити під цю категорію громадян за надуманими обвинуваченнями, а це в свою чергу виливалося у масові репресії проти українського народу, у знищення великої кількості невинних людей.

Література

1. Історія України / За ред. Ю. Сливка; Вид. 4-те. –Львів: Світ, 2003. – 520 с. з іл..

2. Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. / За ред Ю. М. Алексєєва. 3-е вид. – К.: Каравела, 2005. 408 с.

3. Історія України ХХ століття: - Торба, К.: Хрещатик, 1997 р., - 64 с.