57737 (Історія села Бережки Дубровицького району Рівненської області)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

«Історія села Бережки Дубровицького району Рівненської області»

Виконала:

студентка I курсу

заочного відділення

історико-соціального факультету

групи ІЮ-12

Рівне – 2006

ПЛАН

1. З історії Дубровиччнини.

2. Історія виникнення села Бережки.

3. Легенди виникнення села Бережки.

4. За часів громадянської війни.

5. Побудова колгоспу.

6. Часи Великої Вітчизняної Війни.

7. Перші керівники колгоспів.

8. За часів мирного життя.

9. Історія школи.

10. Усна народна творчість.

Висновок

1. З історії Дубровиччнини

Багато хто з скептиків може покепкувати: «Дубровіцо – веліка століца», - і тепер кажуть на Поліссі. Чому? Судіть самі. Минулого року районний центр Дубровиця відзначила своє тисячоліття – і це офіційна дата. У ті часи містечко дійсно було центром удільного князівства у складі Турово-Пінської землі, котре відігравало політичну роль у відстоюванні незалежності руської землі від різних нападників, а також багатьма ниточками – торговими, культурними і навіть родинними – пов’язувалося через головну транспортну артерію Борисфен – Прип’ять – Горинь з іншими центрами європейської цивілізації, утверджуючи європейський вибір наших пращурів.

Інший факт перекинувся містечком від сивої давнини і ще раз ілюструє правдивість поліського прислів’я, бо ж єдиний лауреат Нобелівської премії українець – народився саме в Дубровиця – це знаний фізик Жорж Шарпак, який очолив кафедру Вищого училища фізики та індустріальної хімії у Парижі і зробив великий внесок у створення нових моделей для реєстрації елементарних частинок.

Але не сповнює гордістю той факт, що зараз новообраний Президент складає клятву на вірність народу України, покладаючи праву руку на Пересопницьке Євангеліє – уперше перекладене на нашу мову Святе письмо, що було здійснено у середині XVI ст.. піклуванням княжни Анастасії Юріївни Гольшанської, уродженої Дубровицької.

Археологічні знахідки кам’яних знарядь праці та зброї, рештки глиняного посуду з характерним орнаментом, скам’янілі дерев’яні човни вказують на проживання на цих землях людей ще задовго до нової ери і датуються віком, старшим за славнозвісну Трипільську культуру.

Відгомін сивої давнини – і в назвах, які збереглися тут та й повертають нас у дохристиянські часи та й доперунові часи: слово «Дубровиця» означає «священний дубовий ліс».

Про те, що в давнину росли тут дуби, свідчить і той факт, що і до тепер на берегах річки Случ і поблизу Бережан, можна побачити велетенські дубові плоди. З розповідей старожилів можна довідатись, що на берегах р. Случ росли прекрасні дубові гаї, які скріплювали береги річки.

2. Історія виникнення села Бережки

Розташоване на лівому березі річки Случ, що за 4 км від залізничної станції Дубровиця і за 7 км від районного центру.

Перша історична згадка про село відноситься до часів розквіту феодалізму на Русі. У письмових переказах, датованих 1580 р., село згадується під назвою Бережків. У І-й половині XVI ст.. воно належало князям Острожецьким, було «имением княгини Марии Юрьевны», яка заповідала це село своєму сину Андрію Леонтальту.

У 1594 р. власником села стає Микола Семашко. Змінювались власники: князі, пани, навіть держави, - до 1939 р.

Дослідженню істориків представлені віднайдені найдавніші орнаменти поліських вишивок, а серед них вражаючі своєю одвічністю елегантністю сорочки «білим по білому», у яких зашифровані уявлення про гармонію навколишнього світу та місце людини в ньому.

3. Легенди виникнення села Бережки

Легенда

про виникнення села Бережки

На березі чарівної річки розкинулось село. Село, як село, та особливим було воно. Місцевість, на якій проживали люди, славилась вродою і силою жінки. Щасливий був той обранець, якому судилося з'єднати свою долю з місцевою красунею. Скрізь давала лад жінка. Подорожні зупинялися тут перепочити, а дехто зупинявся, щоб подивитися на саму місцевість та на дівчат. Дивувалися вони моторності української дівчини. Був серед проїжджаючих і багач Омелько, якому чогось як забажається, то враз так і повинно бути. Прогулюючись одного разу по березі, зустрів він чарівну дівчину. Глянув - остовпів. Очі - як числі річкові води, волосся - як могутні хвилі очеретів вздовж берега, а усмішка так і прикувала немов міцними ланцюгами. Схопив Омелько дівчину за руку і забажав тут же забрати її з собою. Але не врахував, що сільські дівчата не терплять сваволі і примусу. Вирвалась гордячка - і тільки блискавка майнула в блакитних очах. Подався сердитий зайда до іншого берега, але не захотів відступатись. На другий день наказав своїм слугам привести на берег негайно дівчину. Що відбувалося між нею і Омельком, ми не знаємо. Чужак покинув село над вечір, а дівчина ... Бачили люди, як до схід сонця стояла русокоса красуня на крутому березі і тихо щось шепотіла вранішнім зорям. А потім зникла, зникла назавжди. На місці сповіді дівчини зазеленів прутик, який згодом виріс у струнку березу. Селяни ж не могли залишитися байдужими. Вшановуючи пам'ять красуні, вони назвали село Бережки, оскільки дівчина загинула на одному із крутих берегів, а її саму бережчанкою. Цю назву село носить і досі.

Записано Костючок II. ученицею 11-го кл. від

Лущик Ольги Трахимівни, 1935р.н., пенсіонерки

в с.Бережки Дубровицького району Рівненської області.

Легенда

про походження назви села (друга)

За нашим селом в сторону села Любиковичі стоїть колгоспна ферма. На місці цієї ферми, за переказами моєї прабабусі, стояв колись панський маєток. Там жив пан на прізвище Березовський. Від прізвища цього пана пішла назва села Березка. А потім з часом, "з" помінялася на ""ж" і стала назва Бережки.

Легенда

про походження назви сала (третя)

Виходимо з села у бік Узлісся (село) і здалеку подивимось на нього. Старе русло річки Случ огинало село так, що здавалося воно стоїть на трьох бережках. Звідси пішла назва Бережки.

Записано Рудичиком О., учнем 7-Б кп.,

від Костючок Марії Петрівни 1930 р.н., пенсіонерки,

в с.Бзрежки Дубровицького району Рівненської області.

Легенда

про походження назви села (перша)

Існує легенда про походження назви села Бережки. Виникло село дуже давно на лівому березі Случі, що є притокою річки Горинь. Маленька групка людей приїхала ловити рибу, облюбувала місце на крутому схилі і тут же на березі поселилася жити. Трохи пізніше до них почали приєднуватись все нові і нові люди. Селились на самому березі, щоб річка була близенько і непотрібно було далеко десь іти, щоб випрати одяг, напувати худобу або ж набрати води.

Приваблювали також широкі заливні луги, де дуже зручно випасати худобу. З'явились чепурні хатки, місця всім було вдосталь, і навіть ті рибалки, що тимчасово приїхали сюди, не хотіли полишати місце.

Про цих людей почали говорити, як про бережчан, тому що вони жили на березі. І так виникла назва Бережки, в якій потім із причин нам невідомих, було змінено наголос на Бережки.

Записано Кривець Оксаною, ученицею 10 - го кл.

від Коваль Тетяни Ардріївни, 1942р.н., пенсіонерки

в с.Бережки Дубровицького району Рівненської області.

4. За часів громадянської війни

Коли після національного експлуатування польськими поміщиками, життя селян не поліпшувалося, почала пробуджуватися класова свідомість поміщиків. Так, у 1917 році розпочалася нова доба на землі.

Ленінський декрет про землю дав селянам конкретний план боротьби з гнобителями. Після Жовтневого штурму уперше за багато віків по-справжньому радісно стрепенулося серце землі – селянина, який безнадійно брів убогого нивою життя, марно витрачав свої літа і свої сили на чужому полі.

І коли в 1948 році почалося Домбровицьке збройне повстання, у Бережанах утворили комітет бідноти, головою якого був бідняк Олексійовець Григорій Минович. Поміщицька, церковна земля були конфісковані і розділені між біднотою.

Учасникам Домбровицького районного повстання від Бережок був наш односельчанин Костючок Демид Минович. З історичних даних ми знаємо, що весь народ захищаючи завоювання Жовтня проливав кров на Фронтах громадянської війни, відбивав атаки іноземної інтервенції. Західна Україна залишалась під владою польських панів (згідно Ризького миру, який був укладений у 1922 р. між Росією і Польщею).

Бажана і довгождана воля прийшла до поміщиків у вересні 1939 року.

5. Побудова колгоспу

Прихід Червоної Армії у вересні 1939 року приніс довгождану волю на Полісся і в наше село. 2431 гектар поміщицької, 64 гектари церковних земель були передані селянам, які своєю вільною працею почали будувати нове життя. В селі організувався колгосп. Першим його головою був Свиридон Пилип Тимофійович.

За його ж ініціативою колгосп було названо імені полководця Тимошенка.

Інформацію про утворення колгоспу залишила його дружина Юрко Зося Антонівна. Вона ж була і першою ланковою тодішнього колгоспу. Родом перший голова колгоспу з сусіднього села Любиковичі.

Ріс біля дядька, тобто був круглою сиротою. Але він був людиною чуйною, справедливою, досвідченою, вмів читати і писати.

Колгосп був організований на попівській землі. В числі перших, зто вступили в колгосп були: сім’я Рудичиків Степаниди Йосипівни та Бруцьких Олесі Федорівни та її чоловіка. Всіх налічувалося 14 сімей перших колгоспників. За свідченням багатьох старожилів, на той час в селі було 14 сімей. Як не дивно, але більшість сімей на чолі з жінкою. Всі вони були вдови і голови сімейств.

Важко було тоді в колгоспі не тільки тому, що не було досвіду в побудові нового життя і не було матеріальної основи колгоспу. Перші колгоспники зустрілися з опором односельчан. Зі слів Жакун Віри Омелянівни або баби Сарнянки: «Ідуть колгоспниці на роботу, а в слід їм із-за тинів чути сміх, докори, вигуки. «Семіт Платанія на рядні, да щитає трудодні».

І все таки ця маленька громада трималася гурту. Корови перших колгоспників паслися окремо в череді. Їх пас Покидько Северіян. Та жінки не зважали на це. Пісня була їм помічником в роботі.

1940-й рік знаменні ший для села тим, що в цьому році була створена перша комсомольська організація в селі. Осередок налічував 5 чоловік, але всі вони були справжніми комсомольцями. Секретарем першої комсомольської організації була вчителька Галя, родом із Полтавщини. Чомусь ніхто не запам’ятав її прізвища. А вона і її подруга Надя родом із Кіровоградщини були першими вчителями в радянській Бережківській школі. З ними Марія Степанівна Велінець і її брат Микола та Маруся. Брат Микола Степанович Велінець і живим свідком того часу лишилась тільки Марія Степанівна Велінець.

6. Часи Великої Вітчизняної Війни.

22 червня 1941 року розпочалася війна, бережани, як і весь народ стали на захист своєї Вітчизни. 312 мешканців села воювали з фашистами на фронтах, частина з них пішла працювати на незайману ворогом територіях Уралу та Сибіру. 307 нагороджено бойовими орденами та медалями, 98 не повернулись до рідних домівок. Історія села знає й підлі справи при хвостніх німецьких поневолювачів українських буржуазних націоналістів, які чинили розправу над беззбройними селянами. Це на їх чорній совісті сльози вдів і сирітство дітей. Вони по варварському спалили школу, допомагали фашистам вивозити селян у Німеччину та чинити над ними розправу. Та недовго панували на нашій землі німецькі загарбники і їх прислужники – українські буржуазні націоналісти.

10 січня 1944 року передові частини Червоної Армії разом із 397-мою Сарненською стрілецькою дивізією визволили село Бережки. Жителі села радо зустріли своїх визволителів, багато їх влилося в ряди діючої Армії, щоб прискорити повну перемогу над фашистами, а решта приступила до мирної праці.

Не менш важливий подвиг зробили ті, що наблизили час перемоги своєю працею та вірою. Які трудом із попелища відновили господарство країни.

У 1947 році поновлює роботу комсомольська організація села, секретарем якої обраний бережчанин Костючок Григорій Петрович. У 1948 році продовжується робота по організації колгоспу. А завершилась колективізація у селі в 1951 році. У листопаді 1952 року відбулося об’єднання двох господарств – «Першого травня» села Узлісся та Бережківського імені Тимошенка, яким керував Ткач Тимон.

У жовтні 1957 року перейменовано у колгосп «Прогрес». Цю ж назву носить сільськогосподарське приватне підприємство на базі колгоспу.

7. Перші керівники колгоспів

Ми зустрілися з таким фактом при опитуванні старожилів в Бережко, ніхто не пам’ятає імен двох голів колгоспу, які очолювали після війни. Всі опитувані починали відродження колгоспу при головуванні Ткача Пімена Андрійовича. Він був бережчанином з бідняцької родини, малограмотний, але по всьому видно, був господарем своєї сім’ї. Жив він у старий хатинці, де зараз стоїть на цьому місті будинок колишньої доярки колгоспи Хомич Анастасії Тихонівни. В 1953 році Пімен Андрійович виїхав до міста Ростова.