57406 (Золотоординське іго на Південно-Західній Русі)

Реферат з історії України на тему:

Золотоординське іго на Південно-Західній Русі

Монголо-татарська навала завдала величезної шкода Південно-Західній Русі. В руїнах і згарищах лежали міста і села, припинили існування чимало осередків ремесла, торгівлі, культури. Багато люду загинуло або потрапило в полон. Внаслідок ординського панування уповільнився процес політичного розвитку Русі: поглибилася феодальна роздробленість, загальмувалося об'єднання руських земель.

Південно-Західна Русь підпала під залежність держави хана Батия — Золотої Орди. Монголо-татари безперервно грабували руське населення. Воно обкладалося податками, поборами та відбувало численні повинності: данину, мито, плужне, підводне, корм, «війну», ловче тощо. За князями й боярами були залишені їхні володіння, але місцеві землевласники підкорялися владі ханів та їхніх намісників — баскаків. Лише церква звільнялася від данини. Монголо-татарське іго було особливо нестерпним для селян і городян, що зазнавали подвійного гніту: від ханів і від «своїх» господарів — місцевих князів, бояр, церковних феодалів та управителів.

Навала кочовиків змінила політичне становище Русі. Хани здійснювали політику, спрямовану на збереження й поглиблення феодальної роздробленості, підтримували чвари між руськими князями і цим зміцнювали свою владу над ними. Посилився економічний І політичний занепад Києва та всього Придніпров'я. Батий передав Київ у володіння володимиро-суздальському князеві Ярославу Всеволодовичу, який тримав тут свого намісника — боярина Дмитра Єйковича. Після смерті Ярослава у 1249 р. Київ і Київська земля перейшли під владу Олександра Невського, але Олександр не сидів у Києві. Деякий час тут княжив його брат Ярослав. Після нього ординці передавали управління Києвом князям різних руських земель. Поступово Київ втратив значення і церковного центру — наприкінці XIII ст. митрополит переїхав звідси у Володимир-на-Клязьмі.

Чернігово-Сіверською землею монголо-татари управляли за допомогою місцевих князів. Посилилося дроблення Чернігово-Сіверщини на дрібні князівства. Чернігів втратив значення політичного центру землі; цю роль почав відігравати Брянськ. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окрема земля.

Російські дореволюційні історики (наприклад, С.М. Соловйов) твердили, що Придніпров'я з Києвом після монголо-татарської навали начебто опинилося в стані цілковитого запустіння. Насправді ж навіть на Переяславщині частково залишалося сільське населення, а ряд міст, зокрема Київ, і надалі зберігали своє значення економічних і культурних центрів.

Як вважали українські дореволюційні дослідники, і серед них В.Б. Антонович, ординське панування внаслідок нібито знищення на Придніпров'ї князівсько-боярської верхівки призвело до утворення тут якогось особливого «общинного» ладу. Проте Золота Орда, в якій розвивалися феодальні відносини, не могла проводити політику ліквідації місцевих феодалів. Якраз навпаки — вона всіляко підтримувала князів і бояр та особливо церковних феодалів, але повсякчас контролювала їх через своїх баскаків.

Соціально-економічний розвиток. Незважаючи на гніт Золотої Орди, у другій половині XIII — на початку XIV ст. у Придніпров'ї, на Поділлі, Волині відбудовувалося господарство, підірване монголо-татарською навалою. Руське селянство відновлювало ниви, що «лядиною поросли», поверталося на згарища сіл, засновувало нові поселення. Поступово відроджувалися міста, ремесла, торгівля. В Галичині, на Волині в другій половині XIII—XIV ст. працювали ремісники різних спеціальностей: ковалі, зброярі, шевці, кушніри, чинбарі, римарі. Високого рівня знову досягло художнє ремесло. Розвивалися промисли — рибальство, полювання па хутрових звірів, бджільництво, в Прикарпатті— солеваріння, на Поліссі — виробництво заліза в руднях. Великими торговельними центрами стають Київ, Холм, Львів, Луцьк, Володимир-Волинський, Перемишль, Кам'янець. Зокрема, Київ вів жваву торгівлю з російськими містами, з генуезькими містами-колоніями в Криму.

Князі постійно дбали про розвиток міст, ремесла, торгівлі. Так, Данило Романович запрошував до Холма «німців, іноязичників і ляхів». З Наддніпрянщини тікали до цього міста від татарських утисків «сідлярі, лучники, сагайдачники, ковалі, золотарі» та інші ремісники. «І було життя й наповнило довкола городу двори, поля і села». Сприяв Данило й економічному розвоеві новозбудованого Львова.

У другій половині XIII—XIV ст. тривало розширення й зміцнення великої феодальної земельної власності — основи феодального ладу. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу—«до волі господарської» (до волі великого князя), «до живота» (до смерті феодала), «в отчину», тобто з правом передачі землі в спадщину. Спираючись на великокнязівську владу, місцеві феодали посилювали своє панування над залежним селянством, яке сплачувало на користь великого князя данину — татарщину (її раніше збирали баскаки), серебщину, відбували різні повинності, а на користь місцевих феодалів — оброк,(дякло) натурою: хутром, воском, зерном.

Галицько-Волинське князівство у 40—60-х роках ХІИст, Боротьба Данила Галицького проти Орди. Невдовзі після монголо-татарського нашестя Данило і Василько повернулися з Угорщини на Волинь. Колись густо залюднена, земля лежала тепер у руїнах і згарищах. На Волині та в Галичині знову підвело голову бунтівне боярство. Галицький книжник писав: бояри, хоч і вважають Данила великим князем, та насправді «самі тримали всю землю»; владу в центральній Галичині й на Пониззі утримував боярин Доброслав Судьїч, на Перемишльщині старшинував боярин Григорій Васильович... «І були в землі [Галицькій] велике замішання і грабунок від них».

Проте, маючи підтримку з боку простолюду, невдоволеного сваволею бояр, та скориставшись з боярських міжусобиць, Данило зрештою зміцнив свою владу.

Коли в 1241 р. на Пониззі та в Перемишльській землі спалахнуло повстання селян і городян проти місцевого боярства, Данило вирядив туди своє військо на чолі з печатником (хранителем державної печатки) Кирилом, щоб, за словами з літопису, «переписати грабунки нечестивих бояр і вгамувати землю». Галицьке боярство запросило до себе чернігівського князя Ростислава Михайловича, однак Данило ув'язнив боярських ватажків — Доброслава і Григорія, вигнав дружини Ростислава з Пониззя та повоював Болохівську землю, якою правили місцеві бояри — спільники Ростислава. Чернігівський князь не відмовився від своїх домагань на Галичину. 1242 року він виїхав до Угорщини. Ставши зятем короля Бели IV, у 1244 р. на чолі угорського війська пішов на Перемишль. Роблячи ставку на Ростислава, Бела в такий спосіб прагнув перетворити в майбутньому Галичину на провінцію Угорського королівства. Але після сутичок з дружинами Данила зять Бели повернувся в Угорщину. Наступного року, підтримуваний угорськими та польськими феодалами й приєднавши до свого війська дружини бунтівних галицьких бояр, Ростислав удруге вдерся в Галичину, здобув Перемишль та обложив м. Ярослав (на р. Сян). Заручившись допомогою з боку Литовського князя Міндовга та мазовецького князя Конрада, Данило й Василько з великими силами вирушили під Ярослав. 17 серпня 1245 р. відбулася вирішальна битва. Нападники зазнали нищівної поразки; були полонені угорський воєвода Фільнен та інші воєначальники; Ростислав урятувався втечею.

Битва під Ярославом зміцнила владу Данила та піднесла міжнародний престиж Галицько-Волинського князівства. Влада Данила тепер поширювалася на всю Галичину, Дорогичинську, Белзьку та Холмську землі, його брат Василько тримав як співправитель Володимир і більшу частину Волині. Брати правили у цілковитій злагоді. Хани Золотої Орди, звісно, вважали небезпечним для себе дальше посилення Галицько-Волинського князівства. В 1245 р. до Данила прибули посли від Батиевого намісника Мауці з вимогою «Дай Галич!» Щоб утримати за собою «полуотчину» —Галичину, князь змушений був наприкінці того ж року виїхати до Орди. Визнавши себе васалом хана, він зберіг за собою свої володіння. Все ж залежність Галицького князівства від Орди була меншою, аніж інших земель Русі. Зокрема, сюди не наїжджали ханські баскаки, тут не здійснювалися фіскальні переписи населення. Галицько-волинські князі були зобов'язані під час воєнних походів надсилати своє військо у розпорядження ханів та інколи спланувати татарщину.

Данило та його оточення розглядали залежність від Орди як вимушений крок. Князь галицький розпочав послідовну й обачливу політику, спрямовану на визволення Русі від іга кочовиків. З цією метою він здійснив ряд походів на литовське плем'я ятвягів, що нападали на прикордонні землі Волині, поширив свій вплив на Турово-Пінське князівство; щоб піднести свій авторитет на руських землях, у 1246 р. призначив митрополитом Русі свого сподвижника— печатника Кирила. Данило прагнув також налагодити добрі взаємини із сусідніми державами. У 1246 р. Бела IV погодився на шлюб своєї дочки Констанції з сином Данила Левом. Король відмовився підтримувати Ростислава Михайловича, який все ще претендував на галицький стіл, а Данило повернув угорських бранців, захоплених під Ярославом. У 1247 р. Данило встановив мирні відносини з князями мазовецьким і краківським. Незабаром була укладена мирна угода з Литовським князівством.

Римська курія намагалася поширити католицизм на Галицько-Волинську землю та використати зрослу могутність князівства в інтересах протидії Золотій Орді. В 1246 р. на Русь вирушив посол римського папи Інокентія IV Плано Карпіні, який провадив переговори з Данилом Романовичем. Галицько-волинський князь встановив стосунки з Римом. Папа надіслав у Галичину свого легата—архієпископа Альберта. Однак, переконавшись, що легат приїхав «для викорінення грецьких звичаїв та обрядів», Данило у 1248 р. припинив зв'язки з Ватіканом.

Данило Галицький і надалі зміцнював традиційно дружні зв'язки з Володимиро-Суздальським і Тверським князівствами. У 1250 р. його дочка побралася з великим князем володимирським Андрієм Ярославичем. У 1252 Р-великим князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр Невський. З ним Данило теж підтримував приязні стосунки, а Василько одружився із сестрою Олександра. Головною метою цих династичних шлюбів була спільна боротьба проти Золотої Орди,

В 1252 р. відновилися переговори Данила з, пацською курією. До цього спричинилося виникнення нової загрози на східних кордонах Галицько-Волинської землі: наближення монголо-татарської орди під проводом воєводи Куремси. Розраховуючи на допомогу папи римського, Данило дав згоду на унію і прийняв від папи королівську корону, якою й був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж Інокентій IV оголосив хрестовий похід проти татар, закликавши взяти участь у ньому Польщу, Чехію, Моравію. Проте намічений похід не відбувся, оскільки феодали цих країн втрутилися у боротьбу за австрійську спадщину. Як тільки з'ясувалося, що ніякої реальної допомоги від Ватікану Данило не одержить, він розірвав угоду про унію. Так само відкинув домагання папи щодо унії й Олександр Невський.

Не одержавши допомоги від Риму, Данило Галицький вирішив власними силами воювати проти монголо-татар-Перш за все він зайнявся зміцненням свого війська — князівської дружини та ополчення, будівництвом нових міст-фортець (саме тоді й був заснований Львів).

Напружені відносини у Данила склалися з литовським князем Міндовгом. Періоди союзницьких зв'язків змінювалися на ворожі. У 1254 р. Данило здійснив похід на Литву; після перемир'я його син Роман одержав волості в Білій Русі, а інший син — Шварно — одружився на дочці Міндовга. Тоді ж був укладений військовий союз Данила з Міндовгом проти монголо-татар.

Наприкінці 1254 р. Данило з військом перейшов у наступ проти Куремси. Полки Лева Даниловича увійшли в землі Побужжя і «повоювали там татарських людей»; Данило і Василько дали бій Куремсі в Болохівській землі. Нападники були розбиті. Навесні 1255 р. Шварно зайняв землі понад Случчю й Тетеревом і «здобув міста, що піддалися татарам». Куремса намагався перейти у наступ і вдерся на Волинь, але під Володимиром і Луцьком його орда була розгромлена Данилом.

Князь Данило мав намір рушити на Подніпров'я та визволити Київ, однак у цей час Міндовг розірвав військовий союз і виступив проти галицького князя. В 1255— 1256 рр. точилися військові сутички з Литвою. В цій війні в 1256 р. загинув Роман Данилович, а волості в Білій Русі були втрачені.

Особливо скрутним становище Данила Романовича стало в 1258 р., коли на Подніпров'ї з'явився з великими силами монгольський воєвода Бурундай. «Безбожний, лихий, окаянний», як його називає літописець, Бурундай повів підступну, хитру політику проти Данила і Василька. Він примусив їх піти разом з ним походом на Литву —з тим, щоб остаточно посварити Романовичів із Міндовгом. У 1259 р. орда Бурундая увійшла на Волинь. Данила і Василька монгольський воєвода зустрів вороже і наказав їм як своїм вассалам («союзникам») поруйнувати укріплення власних міст. Князі були змушені зруйнувати або спалити укріплення Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Львова та інших міст і замків. Зберігся лише Холм, штурмувати який Бурундай не наважився. Галицько-Волинське князівство знову визнало над собою владу ординських ханів.

Під час свого правління Данило Галицький провадив активну політику на Заході, втручався в польські справи та у боротьбу за австрійську спадщину. Ще у 1252 р. його син Роман одружився з племінницею австрійського герцога Фрідріха II Гертрудою — спадкоємницею австрійського престолу. Данило намагався силою зброї утвердити права сина на володіння його дружини, але зазнав невдачі.

В 1264 р. князь Данило Романович помер у Холмі. «його історичною заслугою,— наголошував академік І.П. Крип'якевич у своїй книзі «Галицько-Волинське князівство»,— було об'єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З'єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало пової сили».

Галицько-Волинське князівство за наступників Данила. Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька, котрого решта князів шанувала як «отця і господина». В Галичині княжили сипи Данила: Лев — у Галичі й Перемишлі, Мстислав — у Теребовлі, Шварно — у Белзі та Холмі. Наприкінці XIII ст. на Галицько-Волинську землю знову натиснула Золота Орда: хани вимагали участі князів у своїх походах та сплати данини. Переходячи через Волинь та Галичину, ординці грабували міста і села. Особливо спустошливим був перехід через ці землі у 1288 р. орди хана Телебуги, який ішов у похід на Польщу. Під Володимиром-Волинським і Львовом, писав літописець, татари «чинили велике насильство», людей «одних повбивали, інших грабували і коней віднімали...». Лев Данилович та Василько були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж у цих скрутних умовах між Левом Даниловичем та іншими князями почалися суперечки, особливо між Левом і Шварно — за білоруські землі, частиною яких володів Шварно. Втручався Лев і в польські справи: використовуючи в своїх походах на Польшу загони союзників-татар, па деякий час (до 1302 р.) захопив Люблінщину. Лев ходив і на Угорщину й приєднав до своїх володінь частину Закарпаття. 1270 року Василько помер, передавши перед смертю Волинь своєму синові Володимирові.

Володимир Василькович мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. «Він вмів ясно говорити про книжні справи, був книжник і великий філософ, якого не було перед ним у цілій землі.,.»,— писав про нього літописець. Лише в середині 70-х років Володимир здійснив похід на ятвягів, У 1289 р. він помер, а незабаром померли Лев (у 1301 р.) і Мстислав Даниловичі. Галицька та Волинська землі знову об'єдналися в руках Юрія Львовича, котрий титулувався «королем Руси и князем Володимирі!». Як і Данило, Юрій вів переговори з папою про унію, але намагання Ватікану запровадити укію на Русі успіху не мали. З метою зміцнення свого становища Юрій у 1303 р. добився утворення галицько-волинської митрополії. Люблінську землю втримати не вдалося, і вона знову відійшла до Польщі. Помер Юрій у 1308 р. У «Житії» першого галицько-волинського митрополита Петра, складеному наприкінці XIV ст., говорилося, що за час княжіння Юрія Львовича «була Волинська земля в честі й повазі, повна багатства і слави».

Після смерті Юрія Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія і Лева, і вони правили спільно. Андрій і Лев налагодили союзні зв'язки з польським королем Владиславом Локетком і з хрестоносцями, однак їм довелося тривалий час воювати з Литвою та ординцями. Війна з Литвою була невдалою,— внаслідок її були втрачені Дорогичинська та Берестейська землі. В одному з військових походів (ймовірно, проти татар) Андрій і Лев загинули в 1323 р. Династія Даниловичів припинилася.