Зміст

Вступ

1. Економічний розвиток елліністичного Єгипту

1.1 Розвиток сільського господарства

1.2 Ремесло та торгівля

2. Соціальна структура єгипетського суспільства часів еллінізму

2.1 Заможні верстви, жерці

2.2 Царські землероби та раби

3. Політичний і культурний розвиток елліністичного Єгипту

3.1 Адміністративне управління та зовнішня політика

3.2 Культура елліністичного Єгипту

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Є епохи у всесвітній історії, які особливо насичені соціальними і політичними змінами і виявляються особливо плодотворними в плані подальшого розвитку. До числа таких епох древності повинен бути віднесений період еллінізму. Сам термін "еллінізм" було введено в науковий обіг в 30-х рр. ХІХ ст. німецьким істориком Йоганом Густавом Дройзеном. Він перший зайнявся серйозним вивченням післякласичної історії греків і словом "еллінізм" позначав процес всесвітньо-історичного значення – "розповсюдження грецького панування і освіченості серед відживших культурних народів". Іншими словами, еллінізм, по Дройзену, може бути визначений як час проникнення грецької зброї та грецької культури на Схід – до того моменту, коли Рим, насунувшись на греко-македонський світ з заходу, положив кінець незалежному існуванню цього елліністичного світу.

В хронологічному відношенні еллінізм – це період з середини IV і до останньої треті І ст. до н.е.

В новий час історія еллінізму досить скоро стала предметом самого інтенсивного дослідження. Окрім природного інтересу до такого важливого періоду древньої історії, увагу до історії еллінізму в більшій мірі відіграло надходження нових матеріалів, зокрема археологічних, які з’явилися в кінці ХІХ початку ХХ століть. Наявність нових епіграфічних та папірологічних документів дало змогу не тільки з більшою повнотою відтворити складну та заплутану політичну історію еллінізму, але і плодотворно дослідити різні аспекти елліністичної цивілізації – соціально-економічні відношення, життя міських та сільських общин, політичні структури, тенденції і досягнення культурного розвитку.

Інтерес до політичної історії і політичних форм еллінізму надовго став визначальним для німецької історіографії. Після Дройзена на рубежі ХІХ-ХХ ст. політичну історію еллінізму інтенсивно розробляли Белох К.Ю., Керст Ю., після першої світової війни – Вількен У., Берве Г., Бенгтсон Г., а після другої - окрім названих Берве та Бенгтсона ще й Шахермейр. Свій внесок в розробку політичної історії еллінізму зробили на Заході і представники інших національних шкіл. Англійські вчені займались історією Александра (Тарн В.В.) та окремих елліністичних монархій – Птолемеїв (Магаффі Дж.), Селевкідів (Бевен Е.), Антигонідів (Тарн В.В., Волбенк Ф.), Лагидів і Селевкидів (Буше-Леклерк А.). Англійцю Кері М. та французу Вілю Ед. належать огляди елліністичної історії в епоху діадохів та епігонів.

Разом з вивченням "зовнішньої", політичної історії еллінізму, з розширенням джерельної бази та поглибленням історико-соціологічних досліджень почалася розробка інших аспектів цього періоду – соціально-економічного розвитку, культури, цивілізації в цілому. Тут як раз багато було зроблено англо-американськими та французькими вченими, які в дусі своїх національних шкіл, більш схильні до вивчення соціально-економічних відношень та проблем цивілізації. В розробку соціально-економічної історії еллінізму значний вклад вніс Ростовцев М.І., який представляв (після від’їзду з Росії в 1918 р.) англо-американську історіографію. Його праці про велике землеволодіння і зовнішню торгівлю птолемеївського Єгипту і в особливості капітальна трьохтомна "Соціально-економічна історія елліністичного світу" не знають собі рівних на Заході.

Що ж стосується загальної оцінки еллінізму з позицій політичних, соціально-економічних та культурних досягнень, тобто як цивілізації в цілому, то тут симптоматичною була книга Тарна В.В. "Елліністична цивілізація". Підсумовуючи досягнення західної історіографії, Тарн скептично відноситься до можливостей точного визначення сутності еллінізму. "Що означає "еллінізм" ?" – питає Тарн. І продовжує: "Для одних он означает новую культуру, состоящую из греческих и восточных элементов; для других – распространение греческой культуры на страны Востока; для третьих – продолжение развития чистой линии все той же более древней греческой цивилизации; для иных – это та же греческая цивилизация, но видоизмененная под влиянием новых условий. Все эти теории содержат долю истины, но ни одна из них не является полной истиной; и все они оказываются непригодными, как только исследователь переходит к деталям; так, например, эллинистическая математика была чисто греческой, а наука, наиболее к ней близкая, - астрономия – греко-вавилонской. Для того чтобы получить правильную картину, мы должны рассмотреть совокупность всех явлений, а термин "эллинизм" есть только "условная этикетка" для цивилизации трех веков, в течение которых греческая культура распространялась далеко за пределы своей родины; никакое общее определение не может полностью охватить этот процесс".

В російській дореволюційній історіографії тема еллінізму стала предметом спеціального вивчення відносно рано – з 60-х років ХІХ ст., при чому звернення до цієї теми диктувалося перш за все інтересом до проблем соціального розвитку, що було характерним для тогочасної російської історіографії. В той же час почалось і систематичне вивчення політичної історії еллінізму. По цій частині особливо багато було зроблено СоколовимФ.Ф. та його учнями, серед яких виділялись Жебелєв С.А. з його монографіями, присвяченими еліністично-римській Греції. На початку ХХ ст. паралельно з’явилися дослідження і з соціально-економічної історії еллінізму. Представниками цього нового напрямку були Хвостов М.М., Ростовцев М.І. Перший досліджував економіку греко-римського Єгипту та виявив роль царської монополії в єгипетській торгівлі та промисловості при Птолемеях. Другий в багатьох своїх працях намітив цілий ряд ліній у вивченні еліністично-римській економіки та культури, виводячи більшість рис римського укладу з елліністичних часів.

Радянська історична наука суттєво збагатила вивчення цього періоду. Відомі кроки в цьому напрямку були прийняті ще в довоєнній історіографії (в загальних курсах Ковальова С.І. та Сергеєва В.С.), але особливо велике значення заслуговують спеціальні дослідження Рановича А.Б. Він розвинув свій погляд на еллінізм як на етап в історії античного рабовласницького суспільства. Еллінізм, який виник в результаті кризи грецького і східного суспільств, означав, згідно його ствердження, повторення розвитку античного рабоволодіння на більш високому рівні. Але для того щоб призвести до зміни рабовласницького суспільства більш прогресивною суспільно-економічною формацією, еллінізм не створив достатніх умов і тому, в свою чергу, прийшов до кризи, яка була вирішена римським завоюванням та повторенням процесу на ще більш високому рівні.

Концепція Рановича згодом викликала і заперечення. Зельїн К.К. та ряд дослідників (Кошеленко Г.А. зокрема) не погодились з трактуванням еллінізму як етапу в розвитку античної рабовласницької формації. Зельїн запропонував своє розуміння еллінізму як конкретно-історичної події, яка ожила завдяки історичному процесу зближення народів Східного Середземномор’я та форсированого греко-македонським завоюванням, події, які характеризувалися взаємодією елліністичних та східних начал в різних сферах соціального життя.

Останнім часом зростає інтерес до політичних аспектів еллінізму, що повинно розглядатися як прояв в необхідності всестороннього, комплексного вивчення цього історичного періоду.

На сучасному етапі розвитку української та російської історичної науки проблема вивчення елліністичного Єгипту розглядається в контексті вивчення еллінізму. Так, дана проблематика представлена в ряді праць українських вчених ( Крижанівського В., Вайнруба І.), так і російських дослідників ( Літвіненко Ю.Н., Прусакова Д.Б., Шилюка Н.Ф.), які продовжили розвивати вчення ще радянської історіографічної школи.

Отже, ми сподіваємось, що здійснення системного аналізу документального матеріалу у комплексі з об’єктивною оцінкою літератури із зазначеної проблематики, побудоване на принципі історизму, дасть можливість досягти мети курсової роботи.

1. Економічний розвиток елліністичного Єгипту

1.1 Розвиток сільського господарства

Завдяки багаточисельним грецьким та демотичним папірусам, які збереглися до нашого часу, про соціально-економічний розвиток елліністичного Єгипту відомо більше в порівнянні з рештою елліністичних монархій. Ще до завоювання Александра Македонського греки проникали в Єгипет в якості торгівців або воїнів-найманців вже в часи Саїської династії, в VІІ-VІ ст. д.н.е. Геродот ще в середині V ст. д.н.е. навідував цю країну (хоча його перебування було досить нетривалим), і після нього велика кількість греків приїжджала до Навкратиса, щоб зайнятися тут торгівлею.

При першому розділі сатрапій управління Єгиптом отримав Птолемей Лаг. Цей талановитий полководець та видатний політик став засновником нової династії, яка правила Єгиптом майже три століття. Птолемей був єдиним з діадохів, який вмер власною смертю. Йому наслідував його син Птолемей ІІ (правив 283-246 рр. д.н.е.), якого потім прозвали Філадельфом.

У всі періоди історії Сародавнього Єгипту головною умовою розвитку економіки слугувало зрошення. Від розливів Нілу залежало благополуччя єгипетського населення. Розвиток іррігаційних мереж було однією з важливих функцій деспотичної влади фараонів та еліністичних царів.

Птолемеї були зацікавлені в розширенні вивозу хліба, а також в забезпеченні грецьких колоністів землею. Кожен рік гігантська кількість зерна збиралась з полів на гумна, а звідти – в розкидані по країні складські приміщення, щоб потім по Нілу бути доставленими в огромні зерносховища Александрії. Зернові – в першу чергу пшениця та ячмінь – були важливими предметами вивозу, кораблі перевозили зерно до Греції, Малої Азії та Італії, де конкурувало з сіцілійським. Селян суворо контролювали при сівбі, молотьбі та транспортуванні зерна, ціла армія должносних осіб та тисячі сільськогосподарських робітників постійно привертались для підтримки в порядку полів та дамб на рівнинах. Від торгівлі хлібом цар отримував колосальні доходи, що дозволяло йому тримати величезний флот та значне військо. Щорічний прибуток царя становив 14800 талантів срібла та 1500 тис. артабів зерна (одна артаба – 55 л). Тому вони (царі) енергічно взялися за розширення та покращення зрошувальної системи та збільшення посівної площи. Меліораційні роботи прийняли найбільш широкий розмах у Фаюмському оазісі, де болотяні простори були перетворені в плодородні землі. У Фаюмі були витягнуті тисячі кубометрів землі, збудовані нові канали та плотини, засновано десятки нових поселень.

Деякий прогрес спостерігався і в техніці сільськогосподарського виробництва Єгипту того періоду. Окрім давніх прийомів зрошення, вручну або за допомогою шадуфу, з’являється більш складний засіб – "сакіє". Він являв собою споруду, яка складалася з вертикального валу, що обертається і з яким було скріплено декілька зубчатих колес. На ці колеса встанавлювалися бадьї, які при обертах валу черпали воду та виливали її на терасу, що знаходилася вище. Вал обертався завдяки тяглової сили тварин.

Серед сільськогосподарських культур все більшого значення відігравала пшениця, яка складала біля 80 % зернових культур. Ретельна прополка посівів, постійний нагляд за іррігацією, підбір кращих сортів семен давали можливість в деяких місцевостях збирати два рази на рік високі врожаї.

Також практикувалася зміна культур, правильний сівооборот при двох- та трипільній сисиемі. Велику роль у сівооберті відігравали бобові рослини – арак, чечевиця, горох, боби. Розширювалися посадки плодових дерев. Значний розвиток в еліністичний період отримало тваринництво.

1.2 Ремесло та торгівля

Поряд з розвитком сільського господарства в еліністичному Єгипті продовжувало розвиватися ремесло. Реміснича техніка в ряді галузей виробництва значно покращилася. Посилився розділ праці, змінилися форми її організації. Провідними галузями ремесла залишилися ті, які мали в Єгипті багатовікову історію – ткацтво, обробка металу, керамічне виробництво, виготовлення папірусу, обробка шкіри, виробництво скляного посуду, яке почало частково витісняти глиняний посуд.

Великої майстерності досягли єгипетські ремісники у виготовленні льняних, шерстяних та шовкових тканин. Великими центрами ткацького ремесла були міста Александрія, Мемфіс, Коптос, Гераклеополь, Крокодилополь, Фіви, Панополь. Александрійський скляний посуд отримав широкої відомості за межами Єгипту.

В кінці ІV-ІІІ ст. д.н.е. в країнах Східного Середземномор’я простежується господарський підйом та розвиток грошового обігу. Єгипет зайняв провідне положення в торгівлі поряд з царством Селевкідів та островом Родос.