57199 (Дніпропетровськ у Другій світовій війні), страница 2
Описание файла
Документ из архива "Дніпропетровськ у Другій світовій війні", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "история" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "рефераты, доклады и презентации", в предмете "история" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "57199"
Текст 2 страницы из документа "57199"
Комісія також установила, що в районі Тихвінського монастиря, де під час німецької окупації Дніпропетровська знаходився табір радянських військовополонених, виявлені поховання близько 30 тис. солдатів і офіцерів, які вмерли від голоду, хвороб і знущань. На могилах, у кожній з яких були закопані трупи десятків військових Червоної армії, німці встановили хрести з написами: “Умер неизвестный русский человек, 13 лет, 9 сентября 1941 г.”, “Умер незнакомый русский солдат” та ін.
Становище місцевого населення погіршувалося кампанією вивозу людей на роботу до Німеччини. Відповідно до “Директиви про мобілізацію робочої сили для імперії” відправлення повинно було бути добровільне. У директиві вказувалося, що “Росіянин (для них ми всі були росіяни) невибагливий, тому його легко прогодувати без значного порушення нашого продовольчого балансу”.
Піддавшись масованій пропаганді, деяка частина українців виїхала до Третього рейху, але коли стало відомо про жорстку трудову дисципліну, презирливе ставлення до робітників зі Сходу, мізерну зарплатню, люди стали уникати відправлення. З початку 1942 р. поліція Коха була змушена проводити масові облави, хапати молодь на базарах, при виході з церков і кінотеатрів.
У Німеччині східних робітників (“остарбайтерів”) селили в трудові табори при промислових підприємствах і передавали приватним власникам сільських господарств - бауерам. Про те, в які умови потрапляли в Німеччині робітники з окупованої України, свідчать рядки з листів наших земляків: “...ви пишете, щоб я не плакала, як я не можу не плакати. Як заплачу і то полекше, як би ви знали як отут жити важко ... у степу копаєм картоплю та на колінах, та як полазила цілий тиждень так коліна попухли, та поки управлюся ввечері, так вже і десять часів, а підведуся в п'ять часів. Ще вдома сплять, а я слізьми умиюсь” (Федорова Ольга, 1943 р., тут і далі орфографія і пунктуація авторів листів по можливості збережені).
Страждання від приниження і рабської праці збільшувалося тугою за Батьківщиною, за своїми близькими. Адже основну масу складали молоді люди у віці до 20-ти років. Лебединська Федора у своєму листі в 1943 р. писала: “Україна, це слово завжди стоїть у моїй голові, а це тому що це моя батьківщина, на якій народилася і зросла, а тепер, як згадаю де я, та й самій не віреться ...”.
Деяким “везло” більше і вони потрапляли в сприятливіші умови. Пришедко Марія в тому ж 1943 р. писала рідним, що вона мала можливість ходити в місто, відвідувати зоопарк, фотографуватися. Проте це не змінювало загального стану, у якому знаходилися остарбайтери. Необхідно також врахувати, що за текстом листів стежила цензура, і те, що німцям не подобалося, старанно замазувалося, але все ж таки контролювати всі листи вони фізично не могли. Багато наших земляків померло в Німеччині від непосильної праці, одержали каліцтва і хронічні захворювання.
Жорстка політика стосовно мирного населення України викликала занепокоєність навіть у деяких високопоставлених керівників Німеччини. На початку 1943 р. близький соратник Розенберга Отто Браутигам ремствував на посилення ворожого ставлення до німецької влади.
Однак уявлення про те, що на окупованій німцями Україні тільки спалювали і вбивали, було б не зовсім правильним. Призначення міністром Східних територій А. Розенберга сприяло створенню українських маріонеткових органів влади.
У Дніпропетровській області, як і по всій окупованій Україні, поряд із німецькими структурами управління - комісаріатами різного рівня, були створені обласні, міські і сільські управи.
У місті й області багато посад у допоміжних органах влади одержали представники похідної групи ОУН “Південь”, а точніше групи “провід Південноукраїнських земель” (ПвУЗ), Представник ОУН Б. Олійниченко одержав посаду голови обласної управи. Діячі цієї організації також очолили допоміжні органи в районних центрах.
Лідери ОУН (фракції Степана Бандери) ставили собі за мету створення незалежної української держави, займалися агітаційною роботою, використовуючи легальну організацію “Просвіта”, газету “Дзвін”, яка видавалася в Кривому Розі під редакцією письменника Михайла Пронченка, та інші видання. У перші місяці окупації вони намагалися проводити свої ідеї через газети й інші друкарські видання, але їхня ідеологія не відповідала інтересам навіть схильної до українського націоналізму частини населення Східної України.
До кінця 1941 р. в Дніпропетровську вже діяла Українська допоміжна міська управа, що мала виконавчі функції при штадт-комісарові м. Дніпропетровська Клостермані. Очолювалася управа головою П. Т. Соколовським, випускником Харківського сільськогосподарського інституту. Соколовський був послідовним провідником німецької влади і вважав оунівців романтиками.
Постановою №1 діловодство в усіх допоміжних структурах було переведене на українську мову. Управі дозволялося підтримувати життя в місті на такому рівні, щоб не створювати проблем німецькій владі. За даними реєстрації населення міста на січень 1942 р. налічувало близько 250 тис. мешканців. Управа ввела картки на хліб і продовольчі книжки. Не забули також про пенсіонерів і інвалідів. При управі працював відділ соціального забезпечення, який надавав харчову допомогу. Пізніше відділ був перетворений у так званий комітет “Самодопомога”, який був філіалом Всеукраїнського комітету “Допомога”, До складу цього комітету ввійшли представники ліквідованого німцями Українського Червоного Хреста (УЧХ), де більшість складали члени ОУН (фракції Андрія Мельника).
Відновили свою роботу 65 магазинів і 8 базарів, де торгували продуктами і промисловими товарами. Приймали хворих 8 лікарень на 1800 ліжок і 9 поліклінік.
Були враховані також духовні потреби городян. Для цього функціонували: українська автокефальна православна, старообрядницька, римсько-католицька церкви, Троїцький, Олександра Невського і Спасо-Преображенський собори, Тихвінський монастир, поруч з яким у таборі від нестерпних умов вмирали радянські військовополонені.
Добре розуміючи роль виховання і навчання підростаючого покоління, рейхскомісар України гауляйтер Е. Кох у грудні 1941 р. віддав наказ припинити заняття в школах. Проте таке радикальне вирішення цього питання викликало небажану для окупаційної влади протидію. Заняття намагалися проводити на квартирах у батьків, що змусило штадткомісара Клостермана видати наказ із погрозами на адресу неслухняних.
Все ж узяв гору ліберальний підхід у шкільному питанні. Може це здалося більш практичним або вплинув Розенберг, але Кох у лютому 1942 р. дав дозвіл відкрити для обов'язкових відвідувань 4-річні початкові школи для українців і росіян, 7-річні і середні школи для німців - “фольксдойче” (етнічні німці).
До червня 1942 р. в Дніпропетровську діяли 12 початкових і одна 7-річна школи для “фольксдойче”, а вже до кінця окупаційного періоду в 1943 р. в місті діяло 32 початкові і 6 ремісничих шкіл, землевпорядний і індустріальний технікуми. Передбачалося створення агрономічних технічних шкіл на базі 10-річних. Середньої ланки між початковою і вищою освітою для українців і росіян не передбачалося.
Поряд із школами в місті діяли 19 дитячих садків і ясел, які відвідували за станом на червень 1942 р. 1123 дитини.
З дозволу німецької влади за рішенням голови обласної управи Олійниченка (професор кафедри електротехніки) був відкритий Дніпропетровський український державний університет. Ректором був затверджений доктор біологічних наук І. Ф. Розгін, уродженець м. Кам'янець-Подільський. Після прийому абітурієнтів і реєстрації студентів старших курсів їхнє число склало 3168 чол., із переважною більшістю представників медінституту (1144 чол.). Транспортний інститут також відносився до структури університету.
Заняття в університеті продовжувалися до кінця 1942 р. Потім останньому курсу медиків дали можливість здати випускні іспити і відправили їх лікувати “остарбайтерів” у трудові табори Німеччини. Іншим було дозволено здавати іспити екстерном. Викладачі відзначали низький культурний рівень студентів і випускників. Навчальний процес більше не відновлювався.
У березні 1942 р. наказом по Дніпропетровській обласній управі “для забезпечення планової наукової праці в університеті і для залучення до творчої роботи всіх наукових співробітників університету” був створений ряд науково-дослідницьких інститутів. Були відкриті НДІ: землеробства Степової України, гідробіологічний, ботанічний, крайового господарства, фізіології і прикладної медицини, прикладної фізики і хімії. Вже за рамками наказу був створений Інститут вивчення місцевого краю.
Керівник відділу освіти міської управи П. А. Козар, учень Яворницького, очолював кафедру історії України університету під час окупації. Продовжувалася наукова праця, і П.А.Козар навіть захистив дисертацію на тему “Лоцмани Дніпровських порогів”. Внаслідок руйнації “Дніпрольстану” відкрилися дніпровські пороги, що дало можливість Козару організувати наукову експедицію. Разом з ним в університеті, а потім Інституті вивчення місцевого краю працювали І. І. Танатар, І. І. Зелінський та інші.
В Інституті інженерів транспорту працювали професори І. Л. Антоконенко Є. О. Клєх, Ф. Ф. Малькевич, В. Л. Крижанівський, М. Р. Ніколайчук та інші. У 1941-1942 р. в місті також діяв Політехнічний інститут Генералкомісаріату.
Газета “Нове слово”, що видавалася в Берліні, повідомляла про наявність у Дніпропетровську НДІ фізики, хімії і математики, про випуск дипломованих спеціалістів медичного факультету УДУ в 1942 р.
Для надання населенню міста “достовірної” інформації видавалася “Дніпропетровська газета”. Довгий час газета виходила з тризубом у заголовку. В газеті друкувалися матеріали про Т. Г. Шевченка, Лесю Українку, Д. І. Яворницького, а також: статті про відкриття церков, кінотеатрів, кафе, шкіл і дитячих садків. На початку 1942 р. навіть примарний наліт незалежності був скинутий, зник тризуб, і на самому видному місці великими буквами було надруковано: відповідальний - унтер-офіцер Техмюллер.
У грудні 1942 р. Клостерман видав наказ про конфіскацію для рейхскомісаріату України всіх архівів та музеїв міста. На той момент за даними німців в архівах знаходилося 1 млн. 195 тис. архівних справ в обсязі 3100 фондів. Частина архівів була знищена або вивезена радянськими військами. Німці дуже ретельно ознайомилися з документами і вивезли ті, що стосувалися німецьких колоністів, та інші цінні матеріали з історії нашого краю. Були вивезені і частково знищені фонди канцелярії Катеринославського губернського правління, земських установ, Канцелярії Азовського козацького війська, фонди багатьох радянських підприємств і установ. У період війни архівами міста було втрачено 2700 арх. фондів (768 тис. справ) за 1738-1941 рр.
Будинок музею ім. О.Поля (зараз ім. Д.І.Яворницького) разом із частиною колекцій було віддано під штаб квартиру штадт-комісара. Інша частина експонатів була вилучена штабом Розенберга, що займався пошуком і вивозом у Німеччину художніх та інших цінностей. З того, що залишилося від колекцій історичного і художнього музеїв, був створений один музей, який очолив П. А. Козар. У грудні 1942 р. в Дніпропетровську пройшла виставка творів художників міста. На відкритті виставки штадткомісар Клостерман висловив побажання, щоб у “звільненій від більшовиків Україні” художники мали змогу писати “від себе”, а не за замовленням партії. На виставці були представлені картини В. В. Коренева, Т. М. Максименко, М. С. Погребняка та інших. Проводилися спортивні змагання. На стадіоні “Сталь” (зараз “Металург”) відбулися декілька футбольних матчів за участю команд Дніпропетровська й області. Працювало 4 кінотеатри, в яких демонструвалися в основному німецькі фільми.
Щодня відчиняв свої двері для глядачів Український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченко, що знаходився в будинку Палацу культури залізничників. За час окупації театр здійснив більш 20 постановок української оперної і російської драматичної класики, і серед них такі спектаклі, як “Травнева ніч”, “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Мазепа”, “Катерина”, “Вій”, “Сорочинський ярмарок”, “Шалені гроші”, “Безвинно винуваті”, “За двома зайцями” тощо.
У трупу театру, який очолював директор П. П. Голобородько, головний режисер російської драматичної групи В. О. Маккавєйський, режисер української оперної групи І. П. Ірвін, входило 250 чоловік, серед яких виділялися артисти української опери Слободіна, Гаранжа, Лебедєв, Казбан, Кабанпев і актори російської драми Балмашев, Кручініна, Заров, Іноземцева, Шумський. За репертуаром театру стежила спеціально створена комісія, куди входили професор І. Л. Зеленський - завідуючий культурно-виховним відділом управи, професор П. А. Козар, професор В. С. Ващенко - завідуючий кафедрою літератури, директор, режисери і художник театру Рєзніков.