57163 (Джерелознавство до ХІХ ст.), страница 2

Значний внесок у розвиток джерелознавчої теорії зробили представники "скептичної школи", або школи М. Каченовського, професора Московського університету. Вже перші його праці, присвячені критиці використання джерел у популярній тоді "Історії держави Російської" М. Карамзіна, привернули увагу істориків. Пізніше, піддаючи критиці творчий метод М. Щербатова та М. Карамзіна, М. Каченовський та його послідовники виклали своє бачення історичної критики джерел (термін, що тоді означав джерелознавство), сформулювали основні види джерелознавчої критики, поділивши її на дипломатичну, або графічну (палеографічне дослідження джерел), історичну (перевірка джерел на відповідність "духові часу" їх створення), археологічну (пояснення слів і термінів — імен, посад, грошових знаків, звичаїв, судових процедур тощо). "Скептики" закликали істориків покінчити з беззастережною довірою до джерел, розробили новий метод їх аналізу, який, однак, не завжди вдало використовували у джерелознавчій практиці. Зокрема, вони припустилися ряду помилок при вивченні джерел з історії Київської Русі. Втім "скептична школа" зробила новий крок у розвитку методології джерелознавства.

Значний внесок у розвиток джерелознавчої методики зробили відомі російські історики середини і другої половини XIX ст. М. Поголім, В. Соловйов, В. Ключевський та ін. Зокрема, В. Ключевський дав визначення поняття джерела як пам'ятки минулого житія людей і цілих суспільств, поділив джерела на два види: залишки минулого та перекази про нього. Кожен вид він, своєю чергою, поділив на групи: акти, ділові документи вчений відносив до залишків, а літописи, сказання — до переказів. Велику увагу вчений приділив критиці джерел, вивченню їх окремих груп, кожна з яких, на його думку, потребує спеціальних методів дослідження. Історик розрізняв критику текстів (тобто зовнішню) та критику змісту (внутрішню). При цьому він (як і інші тогочасні історики) вважав, що законодавчі акти, діловодні документи, якщо доведено їхню справжність, спеціальної критики достовірності не потребують. На думку багатьох дослідників, з іменем В. Ключевського пов'язане становлення наукового джерелознавства в Росії.

Рубіжною віхою у розвитку українського джерелознавства стало відкриття університетів у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Чернівцях, заснування Київської археографічної комісії (1843 р.), створення Архіву давніх актів у Києві, діяльність Історичного товариства Нестора-літописня. Національні та західноєвропейські традиції використання й оприлюднення джерел поєднувала Археографічна комісія Науковою товариства ім. Г. Шевченка у Львові, яка під керівництвом М. Грушевського започаткувала серійне видання "Жерела до історії України-Руси". Саме з іменем М. Грушевського, з його історичною школою у

Львові та Києві пов'язані розробка і початок реалізації проекту, згідно з яким передбачалося видання літописних, правничих, актових, історико-літературних, історико-етнографічних, історико-статистичних пам'яток, унікальних зарубіжних джерельних матеріалів і матеріалів з історії церкви, освіти, матеріальної культури українського народу.

З нагромадженням джерел і розширенням рамок історичних досліджень, переходом до створення узагальнюючих, синтезуючих праць з історії назріла потреба в спеціальному опрацюванні питань, пов'язаних з пошуком, виявленням і залученням до наукових праць найрізноманітніших джерел, розробки методів перевірки їх достовірності, принципів описування та зберігання документів, їх публікації. Праці М. Бантиша-Каменського, О. Маркевича, О. Полегики та інших дослідників започаткували наукові підходи до вивчення джерел, їх відбору і методів інтерпретації, зокрема актових матеріалів, договірних грамот, реєстрів, привілеїв тощо.

Одним із піонерів збирання і наукового осмислення українських історичних пісень, дум, інших джерел народної творчості був М. Максимович — перший ректор Університету Св. Володимира, видатний історик, етнограф, знавець старовини. Він став ініціатором створення в Києві Археографічної комісії для збирання і вивчення старожитностей, їхнього порятування від нищення. Праці М. Максимовича з історії Києва, українського козацтва, Хмельниччини та інші побудовані на великому джерельному матеріалі, завдяки чому вони не втратили свого значення й сьогодні.

Помітним внеском у дослідження теоретичних і методичних засад пошуку і опрацювання джерел стали дослідження М. Костомарова, П. Куліша, діяльність таких істориків, як М. Владимирський-Буданов, О. Лазаревський, М. Іванишев, В. Антонович, В. Іконников, І. Франко, М. Грушевський, Д. Яворницький, Д. Баталій, М. Василенко та ін. Великий ідейний вплив та національне забарвлення вироків українського джерелознавства справила творчість Тараса Шевченка, який особисто брав участь у збиранні пам'яток матеріальної і духовної культури українського народу як співробітник Київської археографічної комісії. У рамках історичних шкіл Києва, Харкова, Львова, Одеси, Чернігова сформувалися групи вчених, які плідно досліджували джерела з вітчизняної історії, заклавши тим самим фундамент національної джерелознавчої традиції. Найбільш помітною у цьому відношенні була київська історична школа, представлена В. Антоновичем, М. Іванишевим, О. Лазаревським, В. Іконниковим, І. Каманіпим та іншими дослідниками. Вона увійшла в історію як школа докумснталістики.

Особливої уваги заслуговує джерелознавча діяльність професора Університету Св. Володимира В. Антоновича, засновника згаданої української історичної школи документалістики. Упродовж двадцати років він був головним редактором Київської Тимчасової Комісії для розгляду давніх актів, головою Історичного товариства Нестора-літописця. В. Антонович уперше в Україні розробив і прочитав студентам у 1879 р. джерелознавчий курс з української історії. Він обґрунтував оригінальну класифікацію джерел, згідно з якою вони поділялися на три групи: літописи, юридичні документи, записки мандрівників і сучасників. Історик чимало зробив для створення Київського центрального архіву давніх актів, виявлення нових джерел та їх публікації. Па багатому і різноманітному документальному матеріалі побудовані всі його праці з історії України та українською козацтва.

Значний внесок у теорію джерелознавства зробив професор Київського університету, визначний історик-джерелознавець В. Іконников. Проблеми джерелознавчої критики він розглянув у серії статей, присвячених науковій діяльності Болтіна, Шльоцера, Карамзіна, Бестужева-Рюміна, а також у монографії "Скептична школа в російській історіографії та її противники" і фундаментальному "Досвіді російської історіографії". Вчений зазначав, Ідо історик не може безпосередньо мати справу з предметом дослідження, а вивчає його за допомогою джерел, які відбивають враження сучасників подій. Джерела, на думку В. Іконникова, надзвичайно численні й різноманітні, тому їх доцільно поділити на певні категорії: писемні, усні та речові. Крім того, вчений виділяв прямі свідчення — офіційні документи, хроніки, літописи, історичні картини тощо, і непрямі пам'ятки, створені для втілення ідеалу, ідеї, що містять побічні вказівки на минулі події. В цілому В. Іконников віддавав перевагу писемним джерелам над речовими, місцевим над іноземними, суто історичним творам над літературними. На відміну від багатьох своїх сучасників, вій па перше місце ставив акти, потім офіційні документи, до яких відносив і літописи, записки сучасників, донесення таємних агентів. Оповідні джерела вчений також вважав такими, що містять достовірні факти, хоча й у тенденційній формі.

Виклав В. Іконников і своє бачення джерелознавчої критики, яку поділяв на нижчу (дипломатичну) и вищу (внутрішню). Важливу роль, на думку вченого, має відігравати й фантазія історика, а основою критики він уважав його здоровий глузд. Загалом підхід В. Іконникова до теоретичних проблем джерелознавства можна вважати позитивістським.

Важко переоцінити роль у розвитку українського джерелознавства найвидатнішого нашого історика М. Грушевського — найталановитішого учня і послідовника В. Антоновича. Після закінчення Київського університету він керував кафедрою у Львівському університеті, був головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка, очолював Археографічну комісію, створив наукову історичну школу у Львові, а пізніше в Києві. З його ініціативи було започатковане серійне видання "Жерела до історії України-Русі".

М. Грушевський дав блискучий приклад наукового використання творів античних авторів, давньоукраїнських літописців, зарубіжних істориків, хронік, найрізноманітніших архівних документів для створення історії українського народу. Характерною особливістю усіх його праць є ретельний аналіз і ефективне використання документів. Публікації джерел, здійснені М. Грушевським, не втратили значення і в сучасних умовах.

Варто також зазначити, що М.. Грушевський широко залучав фольклорний матеріал, документи про розвиток письменства, друкарства, літератури. На таких унікальних джерелах побудована його п'ятитомна "Історія української літератури". Учений підготував цілу плеяду талановитих учнів, які добре прислужилися українському джерелознавству. Це, зокрема, С. Томасівський, І. Крип'якевич, М. Кордуба та ін.

У 80-х роках XIX ст. розпочалася наукова діяльність видатного українського історика, історіографа і джерелознавця Д. Багалія. Вчений свого часу читав курс історіографії у Харківському університеті. Він визначав її як наукову дисципліну, що, з одного боку, займається оглядом джерел (літописів, хронографів, житій святих, актів, грамот, записок іноземців тощо), а з іншого— подає виклад історії історичної науки. Тобто фактично курс Д. Багалія складався з двох частин -— джерелознавства та історіографії. У джерелознавчій частині вчений подав історію виникнення і вивчення різних груп джерел, а потім їх аналіз, зокрема розглянув літописи як основне джерело давньої історії України, інші оповідні джерела, усні перекази та легенди, перекази іноземців, мемуарні джерела, актові документи, торкнувся теоретичних проблем джерелознавства.

Зверталися до проблем теорії джерелознавства й такі українські історики другої половини XIX — початку XX ст., як Ф. Фортинський, М. Костомаров, О. Маркевич, П. Голубовський, М. Владимирський-Буданов. Останньому ми завдячуємо ґрунтовним дослідженням пам'яток давньоукраїнського та литовського права.

Пошук, збирання, колекціонування, вивчення історичних старожитностей, у тому числі археологічних та архівних пам'яток, сприяли розвитку історичних знань, піднесенню історичної свідомості. Важливу роль у цьому процесі відігравали видання наукових праць НТШ, Українського наукового товариства в Києві та його історичної секції, публікації "Киевской старины", часописів "Україна", "Гідний край" та інших, діяльність губернських Учених архівних комісій.

Використана література

1. В. Антонович “Курс лекцій з джерелознавства 1880-1881”. – К., 1995.

2. “Історичне джерелознавство”. – К., 2002.