56976 (Голод в Україні в 1946 - 1947 роках), страница 4

А тим часом у селах республіки ситуація ставала катастрофічною. Голод посилювався. Люди відкопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на колгоспних полях після збирання. Їли кору з дерев, дрібних гризунів, собак, пташок. Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилися дистрофія, були випадки тифу. Швидко зростала смертність. Якщо протягом січня – грудня 1946 р. середній її рівень на селі становив 20 тис. чоловік, то в січні 1947 р. – 30 тис., у лютому – 38,5 тис., у березні – 51,4 тис. чоловік.

Висока смертність, а також продовження стихійного відпливу сільського населення позначилися на його кількості в східних областях республіки, що найбільш постраждали від посухи. З 1 січня 1947 р. до 1 січня 1948 р. кількість сільських мешканців в 16 східних областях зменшилася на 23 тис. І це – незважаючи на повернення великої кількості демобілізованих з лав Радянської Армії. Скоротилася й кількість селянських господарств. Так, у Вінницькій області на початок 1948 р. їх стало менше на 1,6 тис., Херсонській – 1,8 тис., Сталінській – 5,6 тис., Запорізькій – 7,6 тис., Дніпропетровській – майже на 8 тис., в Ізмаїльський – на 9 тис.

Складне становище виникло в 1947 р. в містах республіки, насамперед східних її областей, де на той час значно загострилися продовольчі труднощі, збільшилася кількість населення, яке не отримувало хлібних карток, що призводило до значного зростання смертності. Якщо в 1946 р. в 16 східних областях республіки померло близько 90 тис. чоловік, то в 1947 р. – більш як 186 тис. особливо тяжко довелося жителям міст Сталінської, Ворошиловградської, Запорізької, Одеської та Харківської областей.

В цілому по 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях республіки в 1947 р. померло більш як 528 тис. чоловік проти 282 тис. в 1946 р. І це лише ті випадки смертей, які були зареєстровані Загсами УРСР. Однак далеко не всі жителі республіки, особливо сільські, мали які-небудь документи, і тому смерть багатьох з них далеко не завжди була зареєстрована. Немало людей загинуло й за межами республіки, прямуючи в Закавказзя, Середню Азію, на Кубань.

Значні труднощі із забезпеченням населення продуктами виникли також у Молдавії, Ульяновській, Костромській та інших областях Російської Федерації. Тим часом зерно в країні було. У 1946 р. його експорт становив 1,7 млн. т., причому значна частина всього зерна у вигляді допомоги була надіслана іншим країнам безкоштовно. А Сталін ще в 1926 р. переконував партію і народ, що звичаї поміщицько-буржуазної Росії відійшли в минуле.

У ситуації, що склалася, можна було б звернутися за допомогою до світової громадськості, але сам факт голоду аж донедавна оберігався як державна таємниця. Максимально допустимим вважалося мимохідь згадати, що в деяких районах країни внаслідок жорстокої посухи (про інші причини не можна було й заїкатися) виникли певні продовольчі труднощі, які швидко й безболісно були ліквідовані.

Замість реальної допомоги населенню в голодні 1946 і 1947 роки посилюється кримінальне переслідування „розкрадачів” соціалістичної власності, які згідно із статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як „вороги народу”, а із статтею 18 Статуту сільськогосподарської артілі – як „зрадники загальної справи колгоспу” і „підривники основ колгоспного ладу”, котрих треба карати з усією суворістю „законів робітничо-селянської держави”. Більшість цих „ворогів народу” було засуджено за лиховісним законом від 7 серпня 1932 р., що дістав у народі назву „закону про п’ять колосків”. Ним передбачалося до 10 років таборів за десяток колосків, зібраних на полі опухлими від голоду дітлахами, за крадіжку кілограма зерна, що було знайдене в кишені або чоботях колгоспника, за десяток яблук, зірваних у колгоспному садку. Так, до 5 років ув’язнення у виправно-трудових таборах засудила виїзна комісія народного суду м. Вінниці К. Зданевич та П. Пугач, які влітку 1947 р. вкрали в колгоспному садку 6 кілограм яблук. До 7 років був засуджений завгосп колгоспу ім.. Сталіна тієї ж Вінницької області Бондар, який видав колгоспнику наряд на помол 294 кг зерна нового врожаю в той час, коли колгосп ще не почав хлібоздачу. Влітку 1947 р. за „розкрадання хліба” на лаву підсудних сіли тисячі людей. Лише з 1 по 20 липня до кримінальної відповідальності було притягнуто 3226 чоловік, причому 1768 з них – за збирання колосків у полі. Як відзначалося в доповідній записці на ім’я Л. М. Кагановича з приводу розкрадання хліба, аналіз матеріалів, представлених МВС УРСР, свідчить, що велика кількість крадіжок хліба „здійснюється гостро потребуючими колгоспниками”.

Голод спотворював моральні норми, штовхав людей на злочини. Наведемо один з трагічних фактів того часу. Ф. Ільницький, член колгоспу „Червоний орач”, працюючи в полі, вкрав 3 – 4 кг ячменю. Це виявила уповноважена райкому КП(б)У Черепанова. Злякавшись, що Черепанова викриє його, Ільницький поранив її косою, за що був засуджений до 20-ти років ув’язнення.

У 1946 та 1947 рр. Непоодинокими були випадки розкрадання працівниками органів соціального забезпечення грошових коштів, які призначалися для виплати державної допомоги багатодітним та одиноким матерям. Про це повідомляв М. С. Хрущову Генеральний прокурор УРСР. Мали місце й випадки розкрадання продовольчих і промтоварних фондів, які призначалися для дитячих будинків.

Керівництво республіки і особисто М. С. Хрущов намагалися хоч якось полегшити становище голодуючих районів. Були організовані закупки зерна в західних областях республіки, які менше постраждали від посухи. Для організації харчування дітей у найбільш потерплі області (Ізраїльську, Одеську, Миколаївську, Херсонську) були направлені спеціальні урядові комісії. Певну допомогу подав союзний уряд, виділивши у вигляді позички 60 тис. т продовольчої продукції. Однак цього було явно недостатньо. Тільки шести найбільш потерпілим від посухи областям України необхідно було близько 79 тис. т продовольчої позички. Щоб колгоспники могли брати участь у весняних польових роботах, для 3,4 млн. чоловік на польових станах республіки було організовано громадське харчування. Для багатьох це була єдина можливість вижити.

На посівну кампанію 1947 р. колгоспам України було надано й насіннєву позичку в розмірі 35 млн. пудів. Це становило лише близько половини потреб республіки в насінні. Оскільки з колгоспів під час хлібозаготівель вивезли все зерно, включаючи насіннєві фонди, то на 1 березня 1947 р. господарства УРСР були забезпечені насінням ярих та бобових культур лише на 60,6%. Тому весною 1947 р. дістали відмову в насінні більшість підсобних господарств, підприємств та організацій, ряд радгоспів республіки.

Враховуючи можливість масового розкрадання посівного матеріалу голодними селянами, уряд республіки розробив цілий комплекс надзвичайних заходів по його охороні. У нічний час біля колгоспних комор встановлювалося чергування членів правління колгоспів, партійно-комсомольського та радянського активу. По лінії Міністерства внутрішніх справ було організовано негласну охорону посівного зерна на складах „Заготзерна”, в ході його висіву в ґрунт. За розкрадання насіння відповідали як особи, що це вчинили, так і ті, хто не забезпечив охорони. Органи суду, прокуратури мали притягувати винних до кримінальної відповідальності і застосовувати до них найсуворіші міри покарання, розглядаючи ці справи поза всякою чергою і в максимально короткі строки. Для цього заборонялося направляти працівників МВС, МДБ, прокуратури, міліції уповноваженими в колгоспи, відволікати їх від „оперативного обслуговування весняної посівної кампанії”. У господарства з районів, областей, військових частин присилалися відповідальні працівники, на яких покладалася відповідальність за охорону посівних матеріалів.

Чи знав Сталін про голод, який охопив Україну та інші території країни? Безперечно, знав. Документи свідчать, що наприкінці 1946 р. і на початку 1947 р. М. С. Хрущов, інші керівники Української РСР неодноразово зверталися до Уряду СРСР та особисто Сталіна з проханням надати державної позички продовольчим зерном, насінням та фуражем. Про це розповів М. С. Хрущов у своїх спогадах. На чергову його доповідну записку про тяжке продовольче становище на Україні Сталін відповів образливою телеграмою. В ній він називав Хрущова „сумнівним типом” і наказував йому прибути до Москви. Микита Сергійович був готовий до всього, навіть до того, що його оголять „ворогом народу” і репресують. І все ж він вирішив сказати правду про становище на Україні, попросити допомогти хлібом. Це ще більше розлютило Сталіна. Проте Україна все ж таки отримала мінімальну допомогу продовольчим, насіннєвим і фуражним зерном. Однак М. С. Хрущову його звернення до Сталіна, а також „недостатня твердість” при проведенні заготівель коштувала посади першого секретаря ЦК КП(б)У. На березневому пленумі (1947 р.) на цей пост був обраний, як писала преса, „видатний діяч більшовицької партії і радянської держави” Л. М. Каганович.

А люди продовжували вмирати, хоч ще на XVIII з’їзді партії Сталін проголосив, що „бездомних селян, які відбились від села і живуть під страхом голоду”, „давно вже немає в нашій країні. І це, зрозуміло, добре, оскільки свідчить про заможність нашого села”. Він же закликав зрозуміти, „що з усіх цінних капіталів, які є в світі, найціннішим і найвирішальнішим є люди, кадри”. Та це були тільки слова, такі ж лицемірні, як і заява А. А. Андрєєва на лютневому (1947 р.) Пленумі ЦК ВКП(б) про те, що, коли стало зрозуміло, що Воронезька, Курська Орловська, Тамбовська області, а також частина областей України та Молдавії постраждали від посухи, Сталін рішуче поставив питання про продовольчу та фуражну допомогу колгоспам з державних резервів, допомогу тракторами і всім необхідним, щоб запобігти її наслідкам. Разом з тим Сталін і його оточення зуміли навіть народне горе використати в своїх пропагандистських цілях, блюзнірські зобразивши його як одну з чергових перемог колгоспного ладу, який зовсім безболісно зміг подолати всі наслідки посухи.

Таким чином, криза в сільському господарстві, викликана насамперед адміністративно-командними методами керівництва ним, продовжувала наростати. Однак чим більше погіршувалися справи, тим гучніше офіційна пропаганда заявляла про новий „переможний наступ за післявоєнне піднесення сільського господарства” під проводом „найулюбленішого вождя і вчителя, творця колгоспного ладу товариша Сталіна”.

Головна причина відставання сільського господарства у перші повоєнні роки полягала не лише в обмеженості матеріально-технічних ресурсів чи в несприятливих погодних умовах, а передусім у стані економічних відносин і соціальних умов на селі. Командно-бюрократична система управління привела до того, що селянин перестав бути господарем землі. Наростала жорстка централізація і регламентація всього життя колгоспного села, однак, засоби пропаганди закривали на це очі, і вину за всі недоліки звалювали на рядових трудівників. Наприклад, бюлетень Управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У в березні 1947 р. так пояснював причини тяжкого стану справ у колгоспі ім.. Чапаєва Котовського району Одеської області: „Справжня причина відставання колгоспу криється у відсутності правильної організації праці, у пізньому виході на роботу і ранньому закінченні її, у відсутності контролю за виконанням державного мінімуму трудоднів кожним колгоспницею і колгоспником”. Цей же бюлетень закликав пресу України „оберігати сталінський Статут сільськогосподарської артілі від найменших зазіхань на його недоторканість, викривати і піддавати сміливій більшовицькій критиці порушників Статуту артілі, які підривають підвалини колгоспного соціалістичного ладу”. Отже, виходило, що колгоспний лад підривали не ті, хто закріпачив селянство, а самі колгоспники.

Становище в сільському господарстві України у 1946 – 1947 рр. Було надзвичайно серйозним, що й призвело до голоду. Однак офіційній пропаганді того часу це не завадило життєрадісно стверджувати: „Нема більше України з відсталим господарством, з відсталою культурою, із злиденним населенням. Є Україна... з найбільш передовим у світі соціалістичним сільським господарством... Україна, в якій творцем і розпорядником усіх багатств є сам народ”. І це писалося у зловісному 1947 році, мабуть, найзлиденнішому за весь повоєнний час.

Список використаної літератури:

1. „Сторінки історії України ХХ століття”, К.: Освіта 1992 р. стор. 170 – 194

Маковійчук І. М., Пилявець Н. Г.

2. „Отечественная история” 1993 р. №1 стор. 35 – 42 Зима В. Ф.

3.УІЖС, 1990 р. №8 стор. 14 – 32 Маковійчук І. М., Пилявець Н. Г.

4. УІЖС 1996 р. №2 стор. 116 – 132.

5. УІЖС 1995 р. №6 стор. 112 – 121.