56973 (Голод 1933 року), страница 2

Застала страшний голодомор у 6 років. У сім’ї було одинадцятеро чоловіків: батько, мати і дев’ятеро дітей.

Минала осінь. Батько і старший син пішли на поле вирвати хоч кілька колосків пшенички. Там їх зловили сусіди і посадили у в’язницю. Дома не було чого їсти, та ще й батька не стало. Менші братики й сестрички просили жадібно поїсти. Мати лежала в старій хаті на долівці, підклавши стареньку ряднину. Мати була вже опухла, наче мертва.

Одного дня мати послала мене в сусіднє село до хрещеного батька попросити чого-небудь поїсти. По дорозі коло ліска лежала мертва жінка, а біля неї дитина років з двох.

Їх минула і пішла далі. Коли зайшла в хату до хрещеного батька, то там пахло печеним хлібом. Я попросила хліба, розказала, що мати вмирає, але мені нічого і не дали. Мені стало моторошно і я пішла геть. Коли верталась назад, то біля ліска взяла дворічну дитинку за ноги і потягла додому, ховаючись від людей. Коли прийшла додому, то із жадністю всі напали на дитину. І через кілька годин дитини уже не було: матері дали ніжку. Увечері цього ж дня мати померла. Зосталося нас восьмеро, але незабаром дві сестрички і чотири братики померло. Залишилася я з найменшим братиком. Щодня ми ходили на поле збирати мерзлі буряки і картоплю, з берези зривали останні листочки. Взимку нас врятувала сусідка, яка дружила з нашою мамою. У неї була корова.

А там і весна настала. Тільки появилася травичка, ми її зривали, шукали різних жуків і їли їх.

А в влітку звільнили батька і старшого брата. Так нас з одинадцяти чоловік залишилося лише четверо.

5. Токар Іван Наумович (1920 р.. ветеран В. В. війни)

Було мені тоді 13 років. Зимою не стало їжі. Ходила “буксирна” бригада по хатах, збирала хліб, весь посівний матеріал. Весною почали люди з голоду мерти. У кого була корова, той виживав. Весною їли осот, бур’яни різні.

Померло дуже багато. У Куліша Федора 6 дітей, помирали одне за одним. Одне вмре, так у нього на руках і ногах обгризали пальці. Люди лежали попід тинами, простягали руки, щоб дали що набудь поїсти. Але ні в кого нічого не було. Тоді викопували картоплю яку заготовляли на зиму. І їли. Але вона таки погана, що і в рот не візьмеш. В одного було 8 дітей, семеро з них вмерло, лише дочка вижила. Тяжкий то був час.

6. Токар Ганна Глібівна 1933 р.. народження, в Алтайському краї, ветеран В. В. війни.

У 1933 р.. було 10 років. У нас голоду не було, всі залишились живі, хто там жив. А за 100 км.. від нашого села починався Казахстан, там був дуже великий голод. Люди вмирали прямо на дорогах. По селах ходило багато казахів і просили їсти. Наша бабуся варила в великому чавуні картоплю та годувала всіх, кого могла.

А на Україні теж померло багато людей від голоду. У моєї мами теж сестра Таня, то померла вона, шестеро дітей, чоловік, свекор і свекруха. А другу мамину сестру з чотирма дітьми забрав до себе мій батько і врятував від голодної смерті.

7. Сотник Марія.

У колгоспи заганяли людей силою, працювали не за гроші, а за трудодні. Працювали до темної ночі, коли вже було не видно, де треба орати, де загрібати.

Тоді був великий неврожай: ні хліба не було, ні картоплі. Люди від голоду були такі худі, що ноги світилися наскрізь. Рятували людей корови, тому кожен старався в своєму господарстві мати корівчину. Але все господарство було обкладено великими податками. Молока треба було здати 250 літрів, яєць 250 штук. Кожне деревце в дворі теж було оподатковане, людей примушували підписувати непосильні контракти на все. А потім доводилось все сплачувати. Собі майже нічого не залишалось.

Вічна пам’ять померлим.

Страшно слухати змішані із сльозами спогади. А їх же так багато!

Пекучим болем прийняті слова Зав городньої Віри Петрівни (1911 р..), Левадної Катерини Никифорівни (1918 р..), Бородай Оксани Семенівни (1918 р..), та інших свідків винищення люду українського. Світ мав би розколотися навпіл, сонце мало б перестати світитися, а земля – перевернулася від того, що все було на землі.

Тож хай буде вічна пам’ять всім великомученикам нашої трудної історії.

Пом’яньмо хоч з непростимим спізненням у кілька довгих десятиліть тих сім з половиною мільйонів українських селян.

Пом’янемо і не забуваймо...