56885 (Вільна торгівля на Донеччині в період переходу від "воєнного комунізму" до НЕПу (1921 – перша половина 1922 рр.))

ВІЛЬНА ТОРГІВЛЯ НА ДОНЕЧЧИНІ В ПЕРІОД ПЕРЕХОДУ ВІД «ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ» ДО НЕПУ (1921 – ПЕРША ПОЛОВИНА 1922 РР.)

Проблеми обумовленості та змісту обміну, його впливу на продуктивні можливості індивідів упродовж багатьох століть були в центрі уваги економістів й досі залишаються предметом дискусій. Ще Арістотель намагався дати відповідь на питання про те, чим визначаються пропорції обміну товарів, чи, інакше кажучи, що саме робить товари порівнюваними? Відповідь на це питання поділила дослідників на дві величезні течії в історії економічної думки – прихильників трудової теорії цінності та тих, хто виводив вартість, як категорію суб'єктивну, з оцінки самими індивідами корисності товару. Знову ж таки, від Арістотеля в європейській суспільній думці набули поширення твердження про аморальність, протиприродність, огидність комерційної діяльності як такої; про обумовленість обміну звичаєм чи певною угодою між людьми, у владі яких є виведення його з ужитку; про обмін як особливу процедуру зрівняльної справедливості з властивим їй принципом еквівалентності; про штучний характер прирівнювання та його чужість істинній природі речей. Додамо, що «раціонально» осмислена антипатія до комерційного завжди спиралася на певні психологічні настанови та емоції індивідів, основу яких складали недовіра, страх, ворожість, підозра, нерозуміння. Впродовж майже всієї історії людства торговці були об'єктом загального презирства й морального осуду: людина, що купувала задешево й продавала втридорога, вважалася апріорно бесчесною [4].

Зазначені вище тези Арістотеля були сприйняті й розвинуті християнськими мислителями середньовіччя, і перш за все – Т. Аквінським. Останній, розмірковуючи про «справедливу ціну», доводив, що вона повинна забезпечувати як еквівалентність обміну (тобто – відповідати речі), так і повагу до соціального статусу учасників обміну (тобто – забезпечувати перерозподіл у процесі обміну певної частки благ, відповідно до цього статусу). В. Петті та фізіократи такі види діяльності як натуральний та грошовий обмін, різноманітні складніші форми торгівлі, організації й управління, переміщення товарів з метою їхнього продажу, відповідно до рівня прибутковості, не вважали справжньою, продуктивною працею. К. Маркс, фетишизуючи уявлення про працю як істинне джерело багатства та деякі інші постулати трудової теорії цінності В. Петті, А. Сміта, Д.Рікардо, тези послідовників Д.Рікардо (П. Рейвістона, В. Томпсона, Т. Годскіна, Д. Грея, Т. Едмондса, Д.Ф. Брея та ін.) ідеї Ж.Б. Сея, С. де Сісмонді, А. Сен-Сімона та його учнів, Ш. Фур'є, П.Ж. Прудона, В. Годвіна, але не усвідомлюючи значення й цілком ігноруючи відповідні інтелектуальні прориви В.С. Джевонса, К. Менгера та Є.Ф. Бем-Баверка, взагалі оголосив обмін обманом й у псевдонауковій формі обґрунтував необхідність цілковитого усунення «системи приватного обміну». Його аргументація зводилася до того, що: «праця окремої особи, розглядувана в самому акті виробництва, – це ті гроші, на які людина безпосередньо купує продукт, предмет власної особливої діяльності; але це – особливі гроші, на які можна купити лише цей певний продукт. Щоби безпосередньо бути всезагальними грошима, праця окремої особи повинна була б з самого початку… фігурувати як ланка всезагального виробництва. Але при такій передумові не обмін уперше надавав би праці характер все загальності, а раніше даний колективний характер праці визначав би участь працівника в продуктах… з самого початку роблячи продукт колективним, загальним. Обмін, наявний спочатку в виробництві, – це був би не обмін мінових вартостей, а обмін діяльностей, які визначалися б колективними потребами, колективними цілями, – з самого початку містив би участь окремої особи в колективному світі продуктів… праця була б покладена в якості всезагальної праці до обміну, тобто обмін продуктів взагалі не був би тією проміжною операцією, якою опосередковувалася б участь окремої особи у загальному виробництві» [5].

Набувши поширення, уявлення, які заперечували обмін, з часом спричинилися до появи збочених політичних настанов, практично реалізованих на теренах колишньої Російської імперії більшовиками. Останні перейменували комерцію на «спекуляцію» і намагалися карати причетних до неї осіб концтабором і вище. Вони «написали багато декретів, суб'єктивно розрахованих на ліквідацію дрібнобуржуазних відносин», але, як мусили визнати їхні речники, – «об'єктивно режим «воєнного комунізму» як режим злиденності призводив до посилення дрібнобуржуазної стихії», оскільки розподільча практика «аграрної революції зменшила у величезному ступеню прошарки сільськогосподарського пролетаріату й збільшила ще в більшому ступеню прошарки дрібноселянських власників. В містах режим воєнного комунізму, пов'язаний з розпадом промисловості, призвів до розпорошення пролетаріату й перетворення цілих його груп на прошарок дрібних торговців, торбарів та виробників «запальничок»… Упродовж чотирьох років, попри всі колючі декрети радянської влади ця дрібна буржуазія спекулювала, приховувала від обліку рештки товарів, їздила на буферах, руйнувала транспорт, продавала з-під поли. Дрібна спекуляція стала основним джерелом існування мільйонів людей. Новий капіталізм, з його «первісним накопиченням», буйними паростками проривався через важкі могильні камені, якими радянська держава намагалася роздушити буржуазні відносини. Економічно… перемогла всеросійська Сухарьовка, багатолика, невловима, схожа на того казкового змія, в якого на місці відрубаної голови виростають дві, три й більше» [6].

Відчуваючи потребу в продовольстві, одязі та інших предметах широкого вжитку (від користування ними переважну більшість людей, взагалі-то, неможливо «відучити»), але не маючи змоги отримати ці предмети безпосередньо від «пролетарської держави», мешканці Донеччини дедалі більше мусили звертатися до послуг хоч і безладного, проте найвищою мірою здатного до адаптації «чорного ринку», з його недосконалим обігом та вільними цінами.

На початку 1920‑х рр. спекуляція «охопила всіх, перетворивши основний загал громадян на гендлярів, зайнятих лише однією думкою: де й як якомога скоріше й вигідніше купити… й перепродати… Попри певний професійний ризик, спекулятивне торбарство виявлялося вигідною справою, в усякому випадку нескінченно більш вигідною, ніж праця на заводі чи в радянській установі». З подорожчанням життя в містах і ті, хто не їздив на село, почали вишукувати певні «комбінації». Йдеться про «хабарництво, чи, м'якше висловлюючись, вимогу вдячності за кожну послугу, навіть якщо ця послуга є ніщо інше як виконання службового обов'язку». Інші чинили «ще простіше… крадучи чи підробляючи». Частина «чистоплотної» публіки надзвичайно бідувала. Йдеться про тих, хто соромився продавати й тих, кому продавати було нічого. Розповсюдженим був продаж за ринковою ціною товарів, отриманих за «твердою» ціною. Найважливішим було те, що базовий загал населення не жив «і не міг жити без тих чи інших торговельних комбінацій» [7].

Крадіжки та «незаконна» купівля товарів набули надзвичайного поширення. Спекулянти підкуповували службовців радянських установ, заводів, складів, робили їх учасниками власних прибутків, а ті вишукували сотні всіляких способів обманного відпуску товарів зі складів, сприяли чи не протидіяли крадіжкам, утаювали товари від обліку, організовували крадіжки при перевезенні, пограбування й т. ін. Робітники соляних копалень, «на їх велику ганьбу», систематично крали сіль й передавали її до рук скупників і таким чином ставали спільниками злісних спекулянтів [8].

Форми вільного обміну – через цілковитий занепад промислового виробництва, дезорганізацію транспорту, розлад грошової системи, натуралізацію сільського господарства, скасування офіційної та заборону приватної торгівлі (а потім – їхню бюрократичну регламентацію), вражаюче зубожіння загалу населення – були найархаїчнішими, асортимент – найпримітивнішим. Ціни, які ми знаємо, або про існування яких здогадуємося, це ціни, що коливалися: доказ того, що «чорний ринок» – попри всі негаразди – лишався «живою», ефективно функціонуючою підсистемою економічного механізму, ушкодженого радянським адмініструванням. Елементи цієї підсистеми, які були неінтенціонально пов'язані одне з одним, можуть принагідно накреслити обриси зв'язків між попитом та пропозицією, інтенсивністю втручання з боку держави та рівнем цін, містом та селом тощо. Навіть якщо в містах крамниці були закриті чи порожніли, «на вулицях, бульварах, перехрестях, через кожні два кроки» перехожого міг чекати «столик торгаша з найрізноманітнішими товарами!.»; великі крамарі могли «роздавати свої товари дрібним торговцям і брати собі левову частку прибутку», аби не сплачувати за приміщення під крамницю й право на торгівлю, не вести звітність, не утримувати штат приказчиків й не сплачувати податки. Великий крамар міг не торгувати. Він часто займав відповідальну посаду чи виконував «загальнокорисні» функції, маючи захист від небезпеки бути зареєстрованим в якості «буржуа» й від наслідків, що випливали з такого становища. Всі його торговельні операції полягали у видобуванні товарів, зберіганні їх у таємному сховищі й роздаванні цього товару своїм, готовим до його усіляким послугам, приказчикам в особі дрібних вуличних й летючих торгашів.

«Розпорошення великої торгівлі викликало до життя мільйони посередників і торгашів, залучаючи до цієї справи людей, які жодного стосунку раніше до торгівлі не мали». Цей потік захоплював все більші й більші прошарки населення, які йшли «до цієї армії спекулянтів у гонитві за легкою й великою наживою». Спекулянт, таким чином, вносив «деморалізацію в середовище робітників та селян, розвиваючи в них почуття дрібних буржуа, потяг до отримання великих грошей без великих витрат сил та енергії». Всмоктуючись у робітниче середовище, дрібнобуржуазна психологія не тільки притлумлювала «соціалістичну свідомість мас», але цілком знищувала її, й, так би мовити, породжувала «контрреволюцію» [9].

Відносно політекономічного принципу, пануючого «в царстві Леніна», тогочасник висловився геть недвозначно: «хто не спекулює, той не їсть» [10]. Є очевидним, що у вир небезпечних оборудок з перепродажу (зиск від чого, за спостереженнями представників ЧК, становив, як правило, не більше 20%) тьму-тьмущу «нероб» штовхала можливість розраховувати, буцімто будь-яка пропозиція товару зустріне автоматичний і більш-менш тривалий прихильний прийом. «Якщо б існував на світі ідеально чесний купець, – бідкався тогочасний публіцист, – то він брав би такий відсоток, котрий за погашенням видатків дорівнював би найвищому заробітку якої-небудь добре оплачуваної професії. Але в тім то й річ, що таких ідеальних торговців на світі не існує. Є навіть народне прислів'я «Не обдуривши – не продаси». І всі торговці намагаються зробити якомога більшим цей відсоток прибутку, під різними приводами обдурюючи споживачів… У торговій справі те й приваблює, викликає азарт зиску, що цей прибутковий відсоток не створюється працею власних рук, а нібито звалюється з неба. Гонитва за цим прибутком і є спекуляцією… яка для зиску використовує найнечесніші прийоми. Жадоба спекулянтів не має жодних меж. Усі ми бачимо, як у нас на очах зростає цей огидний азарт. Спекулянтові зовсім не властиві людські почуття. Цих товстошкірих гендлярів не може торкнути жодне горе, жодне суспільне лихо» [11].

На ринках міст губернії, за даними відповідальних працівників ДонгубЧК, серед спекулюючих були дружини робітників, відпускні червоноармійці, радянські службовці, «колишні торгівці», «інтелігенція», безробітні, зрідка траплялися і робітники; до спекуляції й торбарства були причетні також селяни, бо ж саме вони постачали різноманітні матеріали та продукти, отож слугували джерелом прибутку.

У недільні дні торгівля набувала «колосальних розмірів»; базар майорів «різного штибу гендлярами». Там можна було побачити «дітей, котрі привчаються спекулювати, жінок, циганів, євреїв». На ринок йшов і «обиватель», що продавав «свої останні речі», розпродував свої пожитки і багато хто з селян. Внаслідок масових облав, влаштовуваних підрозділами ЧК, міліції, співробітниками продкомів, карного розшуку, «загальний вид спекуляції» нібито зменшувався, але продавали «з-під поли», і ціни все одно мало не щодня зростали – гостра продовольча криза давала «змогу наростити ціни на предмети першої необхідності на ринку до неймовірних розмірів» [12].

Радянська влада «вдавалася до різноманітних заходів боротьби з так званою спекуляцією… Однак більшість цих заходів призводили до ще більшого зростання цін, а отже – й до ще більшої спекуляції» [13]. Так само й «неодноразові підвищення ставок, які мали на меті поліпшити матеріальне становище службовців й робітників, ні до чого не призводили», «оскільки спекулянти, довідавшись обхідним шляхом про передбачене збільшення жалування», одразу підвищували ціни на всі найістотніші предмети споживання. Простодушність й пасивність провінційних робітників й службовців, які, залишаючись переважно людьми без будь-якого почину, ігнорували власні інтереси, й іноді навіть непомітно для себе, заохочували спекуляцію, «інакше кажучи, відкритий й систематичний грабунок серед білого дня», була тільки на руку торговцям і спекулянтам. Тогочасний публіцист дивувався: «на нашому боці влада й сила, а між тим ми голодуємо, а спекулянти благоденствують» [14]. Ті, для кого принципи залишалися непорушними, а життя ставало зовсім нестерпним, ставали «клієнтами» держави як гігантського Соцзабезу. У безупинній боротьбі, при всіх переживаннях, які доводилося виносити, вони не бідкалися, не просили, не казали, що є голодними, бо переживали це з революційною гордістю й енергією, доки вистачало сили волі й були можливості для життя – «що з себе продаси, те й з'їси»; але потім, попри їхню «відданість революції й партії», попри всі переконання, голод змушував робити вибір [15].

Потяг до додаткового зиску був властивий представникам владних структур: маріупольська залізнична ЧК, приміром, (цей факт набув розголосу в лютому 1922 р.) спекулювала квитками на проїзд, внаслідок чого бідній людині і поїхати будь-куди було неможливо. Безробітні та селяни пухнули від голоду, а їхні захисники тиснули «на додачу». «Неймовірне пачкарство, – бідкався інший тогочасник, – що розвинулося на залізниці, не вписується у жодні рамки і сягає цинізму. Здирництво і хабар стали звичним явищем», і останній відкрито брався як «компенсація». Цьому чимало сприяли господарники, котрі і тут і там давали «колосальні хабарі при перевезенні й відправці своїх маршрутів»; крадіжки вантажів на залізниці набували величезних розмірів, причому розкрадалися в основному насіннєві та продовольчі вантажі [16].

Із січня 1921 по вересень 1922 рр. цін на продовольчі товари в Донецькій губернії (у карбованцях, за фунт) зросли в 100–1000 разів [17], що відображало рівень інфляції, величину надлишкового попиту та силу фіскального тиску. Разом з тим, розбіжності в динаміці цього зростання по окремих видах продовольства свідчать про наявність специфічних чинників, які впливали на процес ціноутворення. Впадає в око низька – щодо решти продуктів – ціна борошна на початку 1921 р. (фунт білого борошна тоді коштував 700 крб., чорного – 450, ковбаси – 4,5 тис. крб., капусти – 1,7 тис., олії – 4,5 тис., масла вершкового – 9 тис., яблук – 5 тис. крб., мила – 1,2 тис.; аршин селянського полотна – від 8 до 10 тис. крб, дюжина яєць – 7 тис., коробка сірників – 300 крб. [18]). Такий стан речей, здається, безпосередньо був пов'язаний з певним ступенем забезпеченості (у межах натуроплати, пайка, «самопостачання», крадіжок та ін.) борошном робітників і службовців міст губернії, а також похідним від нього співвідношенням між пропозицією борошна та попитом на нього на «чорному ринку». Завважимо і більш-менш врівноважене зростання цін на цей товар упродовж 1921 – першої половини 1922 рр., у певній мірі уможливлене дієвістю механізму адміністративного регулювання.

Зростанню пропозиції борошна та інших продуктів на «чорному ринку» губернії сприяла також приватна ініціатива різного штибу мандрівних посередників. Аби поділити ризик, вони іноді об'єднували свої зусилля: «спекулянти, – читаємо в інформзведенні ДГЧК, – під виглядом голодуючих робітників здійснюють організацію робітництва й голоти для довезення хліба з сусідніх губерній: Полтавської і Харківської. На місцях через це безлад: ОДТЧК хліб затримує, відсилає у розпорядження Райзаготконтори; потім часто-густо хліб повертається до спекулянтів під маркою «бідноти», а хліб робітництва конфіскується, оскільки робітники не самі їздять за хлібом, бувши не в змозі полишити працю, а дають доручення спекулянтам, які під час фільтрації прагнуть мерщій вирвати свою частку хліба, а про доручене мовчать» [19]. При перевезеннях вантажів такі ділки використовували залізничну прислугу.

Попри всі зусилля влади саме торбарі царювали на українських залізницях. Мовби сарана вони обліплювали «все навкруги: вокзали, шляхи, вагони, дахи, площадки й буфера». Особливо багато енергії в цьому напрямі проявляли жінки. Всі потяги були забиті жінками з лантухами, торбинками, вузлами і т.ін. На всіх станціях десятки й сотні таких самих жінок юрмилися в очікуванні потягу, з галасом і шумом оточували його й зі слізьми умоляли надати їм місце, бо, в більшості випадків, потяг вже на попередніх станціях був переповнений. Скільки ж енергії треба було мати, скільки голоду й холоду, бруду, принижень – перенести, щоби привезти додому хоча б пуд хлібу чи півпуда солі! Тогочасник визнавав, що більшістю цих жінок керувала «не жадоба зиску, а дійсно тяжкі злидні» [20].