56754 (Буковина в роки другої світової війни)

РЕФЕРАТ

На тему: «Буковина в роки другої світової війни»

Чернівці 2007

Період Другої світової війни є одним із найбільш складних і трагічних в історичній долі Буковини, як і всієї України. На цій території тільки в 1940-1944 рр. відбулася трикратна зміна влади. При чому у всіх випадках вона була чужою, окупаційною. Вона менше всього турбувалася про щастя і добробут місцевого населення, хоча кожна з них намагалася виставити себе благодійницею – визволителькою із-під чужинського ярма. Однак ці зміни державної влади на території Північної Буковини і Хотинщини не призводили до поліпшення економічного і політичного становища корінного населення, до стабілізації української нації, до становлення її державною нацією.

Буковинці впродовж багатовікової історії прагнули встановити історичну справедливість, возз’єднатися зі своїми єдинокровними братами за Дністром і над Дніпром. 3 листопада 1918 р. на вічі в Чернівцях, а 22-30 січня 1919 р. вибухом Хотинського повстання вони заявили про своє бажання стати складовою частиною незалежної української держави. Однак здійснитися цим прагненням у ті роки не судилося. Ця споконвічна мрія збулася 28 червня 1940 р., коли на територію Північної Буковини і Бессарабії вступила Червона армія і тут була встановлена радянська влада. Однак наукова література радянського періоду розглядала встановлення радянської влади в Північній Буковині і Хотинщині, як суцільний позитив. Вона зовсім не торкалася, або торкалася побіжно, таких важливих питань, як політичні репресії, масові депортації, заборона та ліквідація політичних партій, національно-культурних та спортивних товариств, становлення диктатури однієї партії, нав’язування комуністичної ідеології, руйнування церкви, винищення служителів культу та української інтелігенції, русифікації суспільства тощо. Всі згадані заходи, які широкомасштабно проводилися в новоутвореній області, влада пояснювала ворожим капіталістичним оточенням, загостренням класової боротьби, нагальною необхідністю нещадного винищення “ворогів народу”, ізоляції “антирадянських і контрреволюційних елементів”, “іноземних шпигунів”, “зрадників батьківщини”, нейтралізації буржуазних елементів у містах і селах. У відкритій пресі названі заходи згадувалися у загальних фразах, без особливої розшифровки деталей і подробиць.

Як румунська окупаційна влада, так і радянська, не рахувалися з інтересами корінного населення, застосовували жорстокий терор, в якому значне місце займало фізичне винищення людей, арешти і засудження інакомислячих, розстріли і депортації за межі області під час румунської окупації та у віддалені райони СРСР за часів радянської влади

Ці екстраординарні події відбувалися в час, коли в Європі уже бушувало вогнище Другої світової війни, яке 22 червня 1941 р. перекинулося і на територію Радянського Союзу. Війна винищувально-руйнівним котком два рази прокотилася Північною Буковиною і Хотинщиною, як і всією Україною, і за­вдала їй величезних матеріальних і моральних збитків та людських втрат. Північна Буковина і Хотинщина стали не тільки зонами, а й активними учасницями воєнних дій.

Українське населення Буковини напередодні Другої світової і німецько-радянської воєн по різному сприймало встановлення радянської влади, залежно від того, хто що втрачав і хто що одержував в результаті тих організаційно-господарських заходів, які вона проводила. Партійні і владні органи, щоб схилити на свій бік бідне і середняцьке селянство, міських робітників та службовців, вели широку письмову й усну пропаганду та агітацію, яка проникала в усі закутки, намагаючись охопити своїм впливом кожну свідомо мислячу людину.

У цій пропаганді, по-перше, нищівній критиці піддавався капіталістичний лад, котрий існував, “жирів і багатів за рахунок поту і крові робітників та селян”, при якому скільки б робітники не працювали, наслідками їхньої праці завжди користувалися експлуататори – бояри і капіталісти, а робітники та селяни і їхні діти залишалися голодними, темними, обірваними та безправними. По-друге, нещадно критикувався жорстокий національний гніт, минуле безправ’я і темрява українського народу, примусова румунізація громадян, заборона українського слова, української пісні, школи, книжки, навіть національного одягу. По-третє, всіма доступними барвами малювалася жорстокість жандармерії і сигу-ранци, як катівень трудового народу, основної опори окупаційної румунської влади.

Оскільки всі ці звинувачення мали під собою реальний ґрунт, вони знаходили пози-тивний відгук у серцях “визволених із боярської неволі” буковинців та бессарабців.

Активно проповідувався принцип соціалізму: “Від кожного за його здібностями, кожному за його працею!”, рівноправність націй і рас, жінок і чоловіків в усіх галузях господарського, державного, культурного і громадсько-політичного життя, пропагувалось право громадян на працю, відпочинок, освіту, матеріальне забезпечення в старості. Людям щоденно твердили, що вони починають будувати своє нове, вільне, щасливе життя. Ці твердження підкріплювались деякими практичними заходами, які мали демонструвати, що нова влада слів на вітер не кидає.

Переселяючи робітничі сім’ї з підвалів у впорядковані квартири, роздаючи сільській бідноті поміщицькі землі, призначаючи сільських бідарів головами і секретарями сільрад, членами виконкомів, організовуючи українські педагогічні, фельдшерсько-акушерські школи, музучилища, учительський інститут, реорганізовуючи румунський університет, перевівши 406 шкіл на українську мову викладання, відкривши будівельний і кооперативний технікуми, влада набувала авторитету. Водночас вона вела велику роботу по ліквідації малописьменності і неписьменності, відкривала дитсадки і дитбудинки, сільські клуби і будинки культури, бібліотеки і хати-читальні, кінотеатри, музеї. Почали діяти український драмтеатр і обласна філармонія. Це був великий позитив, який міг прихилити до радянської влади багатьох. Позитивно було сприйнято безплатне навчання і медична допомога.

Та водночас з проведенням цих заходів, проповідуванням широких прав і свобод громадян СРСР, у багатьох документах звучали грізні заклики “вести рішучу боротьбу з усіма ворожими елементами та їх прибічниками і викривати їх ворожі дії!”. За ним йшли жорстокі репресивні заходи – арешти, суди, заслання, спецпоселення, які наводили жах на кожну людину, бо ніхто не був гарантований, що його завтра не заарештують і не вивезуть в Сибір, на Колиму чи Чукотку. Перелякане населення новоутвореної області металося у пошуках виходу із ситуації, в яку потрапило не зі своєї волі, і часто опинялося у в’язницях і концтаборах, які за своїми умовами і жорстокістю значно перевершували румунські.

Арештам піддавались власники значних матеріальних цінностей, службовці колишніх румунських державних установ, керівники і члени політичних партій, члени студентських, національних культурно-освітніх і спортивних товариств. Особлива нагінка велася на Організацію Українських Націоналістів, на тих, хто до неї належав або мав з нею якісь стосунки.

Тим часом націоналізація фабрик, заводів, банків, страхових компаній призвела до того, що в населення пропав інтерес до ефективного і раціонального господарювання. Виробництво промислової продукції на підприємствах різко впало. Магазини спорожніли. Товари подорожчали. Все це викликало величезне невдоволення у місцевого населення. Уже в липні 1940 р. ціни на продукти харчування та інші товари широкого вжитку виросли в середньому на 250-300 процентів. У зв’язку з тим, що промтоварні і взуттєві магазини з перших днів приходу Червоної армії за вказівкою партійних органів були закриті, ціни на ці товари зросли в десятки разів.

Вчасно і цивілізовано не було вирішено питання про місце проживання громадян, які переходили з-під юрисдикції однієї держави до іншої. Лише порядок переселення німців був у загальному обумовлений “Довірчим протоколом”, підписаним у Москві Молотовим і Ріббентропом 28 вересня 1939 р. Була також укладена угода між урядами СРСР і Німеччини про евакуацію осіб німецької національності з території Бессарабії і Північної Буковини на територію Німеччини. Нею визначалося, чим репатріанти могли виїжджати і що вивозити.

Значно гірша ситуація склалася з румунами, молдаванами, євреями і українцями, які не встигли виїхати з Північної Буковини і Бессарабії до приходу Червоної армії, тепер, не одержуючи вчасно дозволу на виїзд, вдавалися до нелегального переходу кордону і гинули від куль прикордонників, або потрапляли до в'язниць.

Розподілена поміщицька і монастирська земля, колгоспні і радгоспні поля, використовувались малопродуктивно, а колективізація замість того, щоб гуртувати, об’єднувати селян, кидала між них полум’я розбрату і ворожнечі, яке дало себе знати відразу ж після відступу Червоної армії в липні 1941 р. самочинними розправами населення над організаторами колгоспів і рядовими колгоспниками.

Готуючись до війни і забезпечуючи вільний простір для маневру військ, Раднарком СРСР і ЦК ВКП 30 жовтня 1940 р. довели до республік, а Раднарком УРСР і ЦК КПУ 6 листопада 1940 р. – до областей план внутріобласного сільськогосподарського переселення, за яким треба було переселити 2217 господарств., а за постановю від 17 грудня 1940 р. треба відселити ще 2427 господарств з 800-метрової прикордонної зони.

Ставлення населення до цих заходів було вкрай негативне. Громадяни обурювалися діями влади. Одні виражали протести криками, інші брали зброю в руки і йшли в боївки ОУН, очікуючи на початок війни. Вони і заявили про себе відразу ж після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз терористичними акціями в Чернівцях, Банилові, Мілієво, Виженці, Вижниці, Заставні, Кисилеві, Борівцях, Дорошівцях, Васловіцях та інших населених пунктах. В одних місцях вони убивали працівників НКВС та райвійськкоматів, в інших залізничних та поштових службовців, червоноармійців та голів сільрад.

Відразу ж після відступу Червоної армії за Дністер в селах була проголошена влада Самостійної Соборної Української Держави. В Чернівцях владу до своїх рук перебрала Українська Національна Рада, до якої входили Іларій Карбулицький, Юрій Дідів, Роман Шавло, Василь Шерей та Петро Войновський. У Вижниці теж був створений Тимчасовий Український Комітет під керівництвом Мирослава Мичківського, який намагався поширити свій вплив на всі села району. Однак українська влада проіснувала лише тиждень. 11 липня румунські жандарми і військові підрозділи познімали із сільських рад українські національні прапори, двірників замінили своїми примарями. До збройного конфлікту не дійшло. 7 липня 1941 р. в готелі “Чорний орел” у присутності представника німецького командування відбулися переговори членів Національної Ради з представникам румунської окупаційної влади, де було складено угоду про те, що українці припиняють підготовку збройних акцій проти румунської адміністрації; їм дозволяється вивести учасників підпілля за межі краю під виглядом робочої колони; всі, хто залишав Буковину, позбавлялися румунського громадянства.

Так Румунія одним махом застраховувала себе від збройного українського опору, без використання репресій позбувалася активнодіючого революційного елементу, без будь-яких зусиль забороняла цьому елементу повертатися в рідні краї.

2–3 серпня з Чернівців і Вижниці вийшли дві групи націоналістів, які рушили в Галичину, щоб присвятити себе розбудові Української держави. В Городенці вони сформувалися в так званий Буковинський курінь, який 14 серпня рушив на Схід.

Відхід двох націоналістичних груп на Україну значно зменшив лави ОУН Буковини, але румунській окупаційній владі остаточно позбутися цього “зубного болю” не вдалося. В районах ще залишалося близько 1100 активних борців за ССУД, які не збиралися сидіти склавши руки. І вони діяли. Одні зверталися із заявами до німецького уряду і вимагали прилучення Буковини до України, інші вели підпільну агітаційну та пропагандистську роботу за ССУД, збирали зброю, готуючись до збройної боротьби.

Існують думкам, що Радянський Союз не був готовий до війни та насправді він досить активно готувався до неї, але прорахувався з намірами Гітлера. До західного кордону підтягувалися дивізії, корпуси й армії. Чернівецька область була буквально захаращена військовими з’єднаннями. На її території знаходився 17-й стрілецький корпус у складі трьох дивізій і 16-й механізований корпус, до якого входили 2 танкові і одна механізована дивізія. На 22 червня в ньому нараховувалося 492 танки. Крім цих двох з’єднань у Чернівцях і районних центрах області були розміщені 194-й авіаційно-винищувальний полк, 119-й окремий мотоциклетний полк, формувались 25-й шляхово-експлуатаційний полк, 3 понтонно-мостові батальйони та ряд інших військових частин. Подібна ситуація була і в інших областях України. Штабелями боєприпасів, нафтобазами, складами провіанту були заповнені двори і лісові галявини в багатьох місцях Чернівецької області.

Аналіз архівних матеріалів показує, що посилання на значні переваги німецької армії та її сателітів над Червоною армією в людській силі і озброєнні немає підстав. У зоні Київського особливого військового округу співвідношення у живій силі було 1,6:1. Радянські війська мали 58 дивізій, німецькі 36,5. Особовий склад відповідно 867,7 тис. і 730 тис. – 1,2:1, гармати і міномети – 13634 і 9700 – 1,4:1, танки середні (Т 31 і важкі КВ) – 761 – 210 – 3,5:1; танки легкі (Т–26, БТ–7) 3440 і 540 – 5:1; літаки 2256 і 800 – 2,5:12. Отже, як бачимо, значна перевага в живій силі і озброєній була на боці Червоної армії. Дехто із науковців і воєначальників стверджує, що це озброєння значно поступалося якістю перед німецьким . Було краще, було й гірше. Німецька армія на початку війни зовсім не мала важких танків, та й пізніше, протягом всього воєнного періоду німецькі танки не могли зрівнятися з радянськими.

Чернівецька область однією із перших була піддана жорстокому бомбардуванню і артилерійському обстрілу, хоча на кордоні сильного натиску німецько-румунських військ не було. Тут тривали бої місцевого значення, бо командування 11-ої німецької і 3-ї румунської армії очікувало моменту. коли німецькі війська зможуть приступити до операції “Мюнхен” (прорив оборони на р. Прут) і “Нахштос” (перехід до переслідування). Вони планували не випустити 17-й стрілецький та 16-механізований корпуси з межиріччя Прута й Дністра, у взаємодії із 17-ою німецькою армією замкнути їх там і знищити чи взяти в полон. Тому вони до 2 липня лише сковували тут радянські війська. Окремі населені пункти по кілька разів переходили із рук в руки.

Несподіваний напад, хід бойових дій на кордоні, щоденні бомбардування і артилерійсько-минометні обстріли призводили до паніки і хаосу. Саме в такий нестійкий і непевний час доводилося проводити мобілізацію чоловіків 1905–1922 рр.н. і направляти на пункти збору. Окремі частини формувалися безпосередньо на території області. Але багато мобілізованих було направлено в Проскурів, Житомир, Кам’янець-Подільський, Станіслав, Жмеринку та інші міста.

Швидке просування німецьких військ на Київ, Проскурів, Вінницю змусило Ставку видати 30 червня наказ військам Південно-Західного і Південного фронтів до 9 липня відійти на рубіж укріпрайонів старого кордону. В ніч на 1 липня в Проскурівський укріпрайон почали відходити війська 12-ї армії, а 3 липня Військова рада Південного фронту прийняла рішення про відведення 17-го стрілецького корпусу та інших частин правого флангу 18-ї армії на рубіж річок Збруч–Дністер. Командуючий армією генерал А.К. Смирнов наказав командуючому 17-м ск генерал-майору І.В. Галаніну організувати оборону на рубежі Смотрич–Гуков–Хотин–Липкани, підпорядкувавши йому 189-у сд і Кам’янець-Подільський (10-й) укріпрайон. 164-а сд, яка знаходилась на лівому фланзі 17-го ск, 4 липня почала і 7 завершила відступ за Дністер.

Відступ 17-го стрілецького корпусу супроводжувався багатьма випадками дезертирства, як з бойових частин, так і з господарських та допоміжних. Бойові ж людські втрати Червоної армії на території Чернівецької області були невеликими – 196 воїнів, із яких 89 відомі і 107 невідомі. Кількість полеглих буковинців була незначною.