56585 (Англо-германські суперечності напередодні першої світової війни), страница 3

Німеччина тіснить своїх конкурентів також і у фінансовій сфері Туреччини. У 1881 році англійці створили Раду Оттоманського публічного боргу. Ця організація була покликана тримати Туреччину в економічній залежності від країн Європи. У момент створення цієї організації частка Німеччини в загальному боргу Туреччини європейським країнам дорівнювала 4,5% і виражалася цифрою 80 млн. мазкий. Але в 90-х роках, завдяки залізничному будівництву в Туреччині, частка німецького капіталу зростає - до 1898 р. Німеччина пересувається з шостого на третє місце (12,1%) і випереджає Англію (10,9%). Франція зберігає до цього року лідируюче положення і її частка складає 44,9%. У 1912 р. Німеччина пересувається на друге місце (20%) після Франції (57%) (1, с.12).

Услід за візитом кайзера до Туреччини спрямовуються німецькі комерсанти. В першу чергу це були збройові фірми Круппа і Маузера, що отримали крупні замовлення від турецького уряду. Але оскільки Туреччина не мала великих засобів на переозброєння своєї армії, вона була вимушена узяти кредит у німецьких же банкірів. В результаті повне економічне закабалення Туреччини стало справою часу. У Туреччині відкриваються філії таких фінансових організацій, як Німецький банк, Діськонто-гезельшафт, Дрезденер банк.

Разом з нав'язуванням постачань своїх озброєнь Германію все в більшому об'ємі починає застосовувати такий ефективний метод проникнення капіталу, як будівництво залізниць. У 1898 р. німецьким представникам вдається в запеклій боротьбі з англійськими виробниками перемогти і вирвати у Туреччини концесію на будівництво залізниці Анатолійськой. За право будівництва боролися не тільки європейські, але і американські компанії. "Німецькому банку" були надані умови будівництва, які були настільки ж вигідними для Німеччини, наскільки кабальними для Туреччини. Зокрема, турецька казна гарантувала певний рівень прибули у разі недоотримання її самими концесіонерами. Це був найбільший успіх Німеччини на близькому Сході в XIX столітті.

У гонитві за поступками з боку турецького уряду кайзер дуже часто закривав очі на криваву національну політику, Абдул Хамідом, що проводиться, відносно вірмен. При потуранні Абдул Хаміда курдські іррегулярні кавалерійські загони повністю вирізували вірменські селища.

Крім того, із-за боязні заколоту Абдул Хамід привів турецьку армію в повний занепад - були заборонені щонайменші пересування військ, морські учення, свідомо відсторонялися від крупних посад талановиті военноначальники. Тому, коли в Туреччині в 1908 р. відбулося звитяжне повстання партії "Єдність і прогрес" (т.з. младотурок) в Германії це провело сильний шок. Політика нового турецького уряду відразу ж дала сильний крен у бік Англії. Англійці отримали права на реорганізацію флоту, споруду портів. У Стамбулі був заснований "Національний банк Туреччини" за участю англійського капіталу і під керівництвом британського подданого Ернста Касселя. Англійці знову захопили міцний контроль у фінансах - лорд Мільнер був назачен начальником комісії з проведення економічних реформ в Анатолії, англієць був призначений головним інспектором турецьких митниць. Крім того, англійці підсилили свої позиції в Месопотамії, отримавши право на проведення іригаційних робіт і споруду портів на побережжі Персидської затоки.

Здавалося, все, чого досягли німці, було втрачено. Але в младотурецком керівництві збереглося невелике, але сильне угрупування прихильників німецької орієнтації. Це були талановиті турецькі воєначальники, що свого часу пройшли підготовку в Германії. Перш за все, це був начальник III турецького корпусу, що повалив султана, - Махмуд Шевкет-паша, Иззет-паша, Алі Риза-паша і дещо інших выучеников Берлінської військової академії.

Армія стала єдиною реальною силою в країні, а авторитет її начальників був дуже високий. Це дало привід Вільгельму II затверджувати: " Революція здійснена не "молодими турками" з Парижа і Лондона, а однією армією і майже виключно навченими в Германії т.з. "німецькими офіцерами". Вони грамотні і мислять по-німецьки. Чисто військова революція" (1,с.22). Майже відразу ж німці почали діяльно підсилювати свої позиції, перш за все в армії. Були проведені військові навчання, відкрилися нові військово-карні заклади з німецькими вчителями. Велику радість в Берліні викликали мілітаристська програма і прагнення нової партії до жорсткої централізації управління країни .

Обидва цих положення були до душі більше німцям, чим англійцям, які дуже скоро перестали підтримувати младотурок і зробили ставку на ліберальну партію, яка виступала за автономію регіонів і ослаблення центральної влади. До Туреччини була повторно послана група офіцерів з фон дер Гольцем, який зайняв пост головного інспектора турецької армії.

Разом із зміцненням залежності турецької армії від німців, на флоті ситуація складалася інша. З 1908 р. англійці мали в цій області сильну перевагу. Флот комплектувався англійськими кораблями, навчання матросів йшло на англійський зразок. Слідуючи загальному курсу мілітаризації країни, младотурки прийняли енергійні заходи до підвищення боєготовності флоту. Для його модернізації була зібрана величезна сума - 90 млн. мазкий. За отримання замовлення розвернулася запекла боротьба між фірмами Англії і Німеччини, яка зачіпала навіть дипломатичних представників обох країн. Англійські верфі пропонували найбільш досконалу і дешеву продукцію. Німці, усвідомлюючи небезпека англійського впливу у флоті, пішли на жертву і продали Туреччині собі в збиток декілька лінійних кораблів флоту, що діяв, з умовою комплектування їх німецьким екіпажем. В результаті німецький вплив запанував.

Але найдієвішим засобом німецької експансії було будівництво залізниць. Характерний, що концесія з переважанням німецького капіталу на будівництво анатолийской залізниці в 1888 р. була отримана при явному сприянні англійських дипломатичних кругів (1, с.171). Проте ця дорога була лише початком експансії. Після закінчення будівництва анатолийской залізниці було декілька проектів продовження будівництва. Англійці, чий курс був на ослаблення імперії Османа, пропонували продовжувати дорогу від побережжя углиб країни . Але уряду більше потрібна була дорога,которая пов'язала б столицю і Малу Азію з районами, населеними арабами і курдами.

Починаючи з 70-х років турецькі вали (губернатори) звітуючи перед урядом, підкреслювали, що імперія може позбутися східних областей, де місцеве населення під впливом британських підступів "стає все більш норовистим" (1, с.168). Прагнення младотурков укріпити свою країну відповідало інтересам німецьких "будівельників імперії".

У німецьких військових планах Туреччина займала вельми значне місце.Окрім вже згаданих причин, привабливих для Німеччини, захоплення турками Суецького каналу перервало б зв'язок Англії з Індією. Проте, це було здійсненно тільки за наявності залізниці, що сполучає малу Азію з Багдадом (1, с.193).

Багдадська залізниця в остаточному варіанті доходила до важливого цетра північної Сірії - Алеппо, далі до Мосула, проходила уздовж Тігра до Багдада і, відхиляючись до русла Евфрата, виходила до Басре. З назви пунктів через яких передбачалося провести цю трасу видно, що Багдадська дорога повинна була не просто ослабити позиції англійських залізничних магнатів - вона замишлялася як грандіозне вторгнення німецького капіталу в сферу споконвічно англійських інтересів - Месопотамію і Персидську затоку, а потім і до Ірану шляхом споруди залізничної вітки до іранської межі. Одночасно вона служила остаточному економічному закабаленню Туреччини. Умови концесії були виключно вигідні для німців. Турецька казна платила 15,5 тис. фр. на 1 км. - рекорд високу ціну за будівництво залізниці в її історії. Німці отримували право на експлуатацію надр в зоні 20 км. в обидві сторони від залізниці, німці отримували право на організацію поселень уподовж дорогі, право на споруду електростанцій, цегляних і інших заводів. Окрім цього, їм надавалося право на навігацію по Тігру і Ефрату і пристрій портів в Басре і на побережжі Персидської затоки. Всього дорога повинна була мати довжину в 2467 км. Загальна сума, що отримується Німеччиною вимірювалася в сумі 550 млн. фр. Туреччина також забезпечувала німецькому концесіонерові - "Німецькому банку" певний рівень доходу за рахунок казни.

Будівництво цієї дороги зачіпала інтереси відразу декількох імперіалістичних держав, і,прежде всього, Англії. От чому всі етапи її споруди так детально освітлювали на сторінках світової преси і були зв'язані з непереборними труднощами.

Найголовніша трудність, з якою зіткнувся "Німецький банк" в будівництві цієї дороги, полягала в браку коштів для фінансування всієї дороги від початку до кінця. У самій Німеччині у зв'язку з постійним економічним зростанням спостерігалася хронічна відсутність капіталів, що вимушувало Симменса шукати засобів за кордоном. Але це було зв'язано з непереборними політичними труднощами; досить сказати, що англійський ( а потім і французьке) уряд взагалі заборонив котирування акцій Багдадської залізниці на Лондонській біржі. Співпрацю англійських фірм в будівництві цієї дороги уряд пов'язував з відмовою "Німецького банку" від монопольного володіння цією дорогою, на що Симменс, звичайно, піти не бажав. Неабиякою мірою в такій різкій реакції англійців була винна поведінка кайзера Вільгельма II, який своїми гучними заявами постійно підігрівав інтерес до Багдадської дороги. У німецьких урядових кругах будівництво цієї дороги навіть називали "власним його величності підприємством".

Окрім цього, траса повинна була проходити по територіях, населених арабами, вороже настроєними до споруди дорогі. Місцеві шейхи абсолютно справедливо побоювалися посилення центральної влади унаслідок прокладки залізниці. Неабиякою мірою їх ворожість підігрівалася англійськими агентами. В результаті всіляких перешкод з боку арабів в плануванні, проведенні підготовчих робіт і інших роботах, споруда дороги розтягнулася в 2-3 рази довше передбачуваних термінів.

"Німецьким банку" опинилося не під силу побудувати Багдадську дорогу самостійно. Зважаючи на це, німецькому уряду довелося піти на поступки Росії і Англії шляхом укладання угод з ними. У угоді з Росією обмовлялося відхилення траси на південь від меж з Іраном, в північній частині якого переважав російський вплив. Але найбільші поступки були зроблені англійцям. "Німецький банк" поступався правом на проведення завершальної, найважливішої ділянки від Багдада ка Басри англійцям, тим самим, німцями визнавався пріоритет британського впливу в Месопотамії.

В результаті британському уряду вдалося запобігти згубним наслідкам споруди цієї дороги. Як наслідок, "Німецький банк" теж значною мірою втратив зацікавленість в будівництві, тому після укладання компромісних угод прокладка дороги йшла украй поволі. На початок першої світової війни ця дорога представляла ланцюг розрізнених, не сполучених між собою ділянок, що сильно погіршило положення турецьких військ в Месопотамії і на Кавказі, що не мали можливості швидко пересуватися з одного фронту на іншій.

"Дранг нах Отен" показав ефективність використання економічних методів закабалення відсталих країн. Особливо ефективним засобом була споруда залізниць і ліній зв'язку. В.І.Ленін писав, що " Споруда желдорог здається простою, природною, демократичною, культурною, цивилизаторским підприємством; на ділі капіталістичні нитки...перетворили цю споруду на знаряддя пригноблення мільярда людей". Найбільший розвиток ця політика отримала в Китаї.

На початок XX століття ангичане добилися великих успіхів в підпорядкуванні своєму впливу територій, що входять в Китайську "Піднебесну імперію". Зоною британських інтересів був визнаний плодороднейший район Китаю - басейн річки Янцзи. Англійські подданые займали очолюючі пости в зовнішній торгівлі Китаю. Крім того, Англія "орендувала" півострів Цзюлун з портовим містом Вейхаєм і ряд інших портів, включаючи Гонг-конг, які вона використовувала як базу для свого військового флоту.

Але Китай привертав також і Германію, в основному через дешеву робочу силу і поклади корисних копалини. Весь Китай був негласно поділений між Європейськими колонізаторами на зони впливу, і тому німецька експансія викликала велику тривогу у країн, які давно вже влаштувалися в Східній Азії, в першу чергу, у Англії і Росії.

З 1885 по 1893 р. німецький експорт до Китаю збільшився з 16,5 млн. до 33,25 млн. мазкий. Крім того, під приводом защты інтересів німецьких місіонерів, в 1897 р. Німеччина "орендувала" китайський порт Цзяочжоу, а потім распостранила свій протекторат на весь півострів Шаньдун. Це було тільки наслідок німецької економічної експансії. У тому ж році Німеччина отримує право на створення і експлуатацію телеграфних ліній і залізниць в декількох північних китайських провінціях, які в результаті опинилися фактично під контролем Німеччини. Залізничні станції були фактично військовими базами, а при контролі зв'язку з Пекіном німці залишалися фактично безкарними.

Німецькі капітали зустрічали протидію з боку англійських конкурентів в багатьох спірних районах Китаю - зокрема, в Пекіні відбувалися постійні зміни урядів, в яких чергувалося англійський, німецький і російський впливи. У розділі Китаю особливо яскраво видно економічна підоснова імперіалістичних суперечностей, оскільки у зацікавлених в Китаї країн фактично була відсутня зацікавленість в збереженні цілісної держави і в налагодженні з ним політичних союзів в своїх цілях.

Виникнення небувалий гострих конфліктів в різних частинах світу між європейськими країнами зв'язане,в першу чергу, зі вступом нових європейських держав до імперіалістичної стадії свого розвитку, при фактичній відсутності вільних для експансії територій. Це вимушує промисловість молодих імперіалістичних хижаків, що бурхливо розвивається, вступати в гострі конфлікти із старими владиками миру. Особливо яскраво природа цих суперечностей видно на прикладі конфронтації новітньої імперіалістичної держави - Німеччини і старої колоніальної країни в світі - Англії. Німецька промисловість, випробовуючи брак ринків збуту і джерел сировини, робить одну за іншої спроби оволодіння перспективнейшими територіями миру, левова частка яких знаходиться під владою Англії. Різниця політичних і економічних завдань, небажання відступати приводять ці країни до щонайгостріших конфліктів, до нарощування військових сил і, нарешті, до грандіозної війни як способу вирішення цих конфліктів. Спроби компромісного дозволу суперечок виявляються неефективні і зустрічають щонайповніше неприйняття з боку агресивних кругів національної буржуазії тій і іншій країн, які роблять вирішальний вплив на політику своєї країни.

Перелік використаної літератури

1. А.С.Силін "Експансія німецького імперіалізму на Близькому Сході напередодні першої світової війни"

2. Чарльз Саролі "англо-германская проблема"

3. Н.А.Халфін "Створення і розпад британської колоніальної імперії"

4. А.С.Ерусалімський "З історії суспільних рухів і міжнародних відносин"

5. Ж.Блондель "Торговельно-промисловий підйом Німеччини"

6. "Історія першої світової війни"

7. В.Г.Трухановський "Уїнстон Черчилль"