56585 (Англо-германські суперечності напередодні першої світової війни), страница 2

У грудні 1895 року англійці ухвалюють рішення про скидання бурської влади, і з цією метою до Трансвааль організовується експедиція під начальством капітана Джемсона - найближчого сподвижника Сесиля Родса. Але експедиція Джемсона не увінчалася успіхом - він був розбитий бурою. З цієї миті в справу втручається Німеччина.

Кайзер Вільгельм II посилає президентові бурів телеграму, в якій мовилося, що "бура справилася з іноземними загарбниками, не закликаючи на допомогу дружні держави"(6,с.42). Телеграма була розцінена в Англії як виклик. Цьому кроку німецького імператора сприяло декілька причин.

У цьому і подальших зіткненнях слід підкреслити безумовно економічний характер англо-германских суперечностей: на це указує активна роль, яку грали у вирішенні цього конфлікту найбільші банкіри Англії і Німеччини. У бурській республіці зіткнулися інтереси двох могутніх фінансових угрупувань, які конфліктуватимуть ще не один раз в різних районах миру. Це була БЮАК, очолювана Сесилем Родсом, з одного боку, і "Німецький банк" - найбільша фінансова організація Німеччини, очолювана Георгом Симменсом.

Колонізація шляхом установи компаній з величезними повноваженнями усередині потрібних територій була винайдена англійцями. Досить згадати Ост-індійськую компанію. У Південній Африці цю політику здійснювала компанія Сесиля Родса. Окрім економічних повноважень він був часто наділяємо і політичними, що також показує економічну підоснову всіх колоніальних суперечностей. До участі в бурських справах Родс підпорядковував англійському впливу території, які зараз названі на честь його імені, - північну і південну Родезію. У Родезії його компанія володіла навіть власними військовими загонами, один з яких і зробив надалі наліт на Трансвааль. А під час бурської кризи він проявив високу політичну активність, включаючи навіть декілька візитів до Берліна для залагоджування спірних питань. Сам Родс висловлювався з приводу війни з бурою так: "Це війна за акції і дивіденди" (4,с.589).

"Німецький банк" Георга Симменса звернув найпильнішу увагу на Трансвааль, оскільки 25% світової здобичі золота були солідною вигодою. У політичному плані бура представляла інтерес для німецького керівництва тому, що у разі встановлення німецького протекторату над бурою німецькі володіння в Східній Африці і Південно-західній Африці з'єднувалися в безперервний ланцюг, що було набагато вигідно їх початкового ізольованого положення.

Телеграма імператора Вільгельма II була тільки початком німецького настання на Трансвааль. Цього разу німці не обмежилися тільки гучними заявами і вперше пішли на широке впровадження свого капіталу в спірну територію. Найголовнішою причиною цієї експансії було бажання використовувати корисні копалини Трансвааля. Але оскільки Німеччина не мала можливості прямої експлуатації ресурсів Трансвааля зважаючи на слабкість військово-морського флоту, вона пішла на впровадження своїх фірм в цей регіон. Помилково припускати, що тільки крупні магнати обох країн ніби Родса і Симменса були зацікавлені в цьому. За ними стояли незрівнянно ширші круги буржуазії. Тому-то такі, здавалося, незначні події як отримання концесії на споруду залізниці набували політичне значення.

У короткий термін в Трансваале була створена "Нідерландська Південно-африканська залізнична компанія" (за участю німецького банку "Облікове Суспільство"), декілька акціонерних суспільств було установлено Георгом Симменсом і так далі Класичним прикладом, коли економічна конкуренція набувала політичного забарвлення, може служити дипломатичний протест англійців з приводу отримання німцями динамітної монополії в Трансваале - за спиною англійських дипломатів стояла привілейована фірма по виробництву вибухових речовин промисловця Киноха (4, с.567).

В області будівництва залізниць ситуація складалася особливо показово. План німців був побудувати залізницю з Східної Африки в португальський порт Лоренцо-маркиш через Преторію (4,с.589). Цей порт був єдиним портом, через який Трансвааль здійснював торгівлю зі всім світом. Зрозуміло, що це було чревато для Англії великими труднощами у разі війни, оскільки Англія прагнула відрізувати всяке повідомлення бурів з навколишнім світом.

Якщо поглянути на карту, то видно, що німецька дорога повинна була проходити зі сходу на захід. Британські промисловці прагнули до тієї ж мети - за допомогою споруди залізниці зв'язати свої володіння і одночасно упровадити свої капітали в Трансваале. Англійська залізниця повинна була проходити від Кейптауна ка Каїра - тобто з півночі на південь.

У обставинах, що склалися, англійський уряд розумів, що час працює на німців. Але озброєні сили Англії не були готові до того, щоб присікти процес впровадження німців силою, тим паче, що після першої війни в Трансваале бури почали висувати гасло "Федерація африкандеров від Лімпопо ка Кейптауна". В результаті в 1898 р. в Лондоні вирішили прийти до угоди з німецьким кайзером. З цією метою до Берліна приїхав вже згаданий вище Сесиль Родс. Офіційна мета його візиту була досягти згоди на споруду трансафриканской телеграфної лінії і залізниці. Зустріч увінчалася успіхом - згода була отримана. Поступка з боку Німеччини пояснювалася тим, що в цей час увага кайзера перемикається на Близький Схід - імперія Османа, що розпадається, обіцяла куди більше вигоди для Німеччини з меншими зусиллями.

Фінансовий натхненник Південно-африканської експансії - Георг Симменс до цього часу теж почав явно холонути до бурського золота. Конкуренція, що посилюється, з боку англійської промисловості вимагала постійних грошових вливань в організованих їм акціонерні суспільства, а реальний прибуток поки що був далеко. Тому ще до приїзду Родса Симменс провів переговори з Чемберленом ( тоді що очолював крайню праву фракцію в консервативній партії) - чи не погодяться англійці в обмін на Трансвааль дати згоду на споруду Багдадської залізниці. Крім того, у відповідь на його запит про полягання золотих копалень в Трансваале англійський мільйонер Ротшильд відповів, що "копальні у хорошому стані, але всьому провиною політика бурського президента Крюгера" (1, с.567) і порадив чинити на нього тиск, якщо "Німецький банк" хоче отримати якісь вигоди на Близькому Сході. Виходячи з цього, Симменс явно схилявся до компромісу з британським урядом.

Приїхавши в березні 1899 р. до Берліна, Сесиль Родс зустрівся з кайзером. На той час кайзер був повністю поглинений справами на близькому Сході, що позитивно позначилося під кінець їх зустрічі. Згодом в своєму колі Родс лукаво відмітив, що коштувало йому вимовити в бесіді з кайзером магічне слово "месопотамия", як його справа була в капелюсі (4,с.573).

Згодом на офіційних переговорах німецькі дипломати, зрозумівши, що Німеччина не зможе утримати Трансвааль, відверто шантажували прем'єра-міністра Англії Солсбері, даючи зрозуміти, що бурські брати по крові - це такий куш, від якого ніхто ще просто так не відмовлявся. В результаті Германію і Англія уклали таємний договір, в якому Німеччина в обмін на свій нейтралітет отримала обіцянку віддати їй англійські острови Самоа в Тихому океані, - важливого пункту на підступах до панамського каналу і взагалі американського континенту. За цим договором англійці отримували право анексувати порт Лоренцо-маркиш разом зі всією бухтою Делагоа. Це означало, що німці відмовляються від домагань на Трансвааль, тобто, прирікають бурів на поразку. По словах Бюлова, "У будь-якому випадку, обстановка така, що бура все одно програє, а програвши, втратять всі" (4, с.581).

Розв’язка

Не дивлячись на зовнішню нейтралізацію відносин, основні проблеми не знімалися. Економічний тиск з боку Англії на колонії Німеччини продовжувався; крім того, багато німецьких промисловців, що мали інтереси в трансваальской економіці, не могли змиритися з новим курсом уряду.

Німецький пангерманский союз - партія націоналістичної буржуазії і юнкерства - виражав своє безплідне обурення на сторінках газети "Alldeutsche Blaetter":" перемога Англії, поза сумнівом, послужить підставою в майбутньому для повного її вигнання з Південної Африки" (4, с.583). Проте, рішучість уряду дотримувати коректний нейтралітет була твердою, з боязні позбутися поступок, обіцяних Англією, хоча побічно німецький уряд прагнув до загострення суперечностей між бурою і Великобританією.

У обставинах, що склалися, війна в Трансваале служила вигідним джерелом доходів збройових фірм Німеччини, які отримували великі замовлення як від бурів, так і від англійців. Зі свого боку, англійські фірми також наживалися: одна англійська фірма продала партію бельгійських гвинтівок бурському уряду, хоча не могла не знати, в кого вони стрілятимуть (4, с.564).

Крім того, кайзер розраховував на ослаблення і відвернення уваги Англії від Близького Сходу. В той же час, важка війна змусила б прем'єра Англії Солсбері бути згідливішим в питанні про островах Самоа, з якими Англія розлучалася з великим небажанням. У своєму листі до германсому консула в Преторії канцлер Б.Бюлов висловив це бажання уряду так:" Перед обличчям кризи, що все більш загострюється, в Трансваале ми не повинні створювати враження...що ми хочемо використовувати положення англійців в своїх інтересах. Проте було б недоліком наший дипломатії, якби ми не довели до задовільного рішення питання, що виникають між нами і Англією, і перш за все питання про Самоа."(4, с.587)

Нейтралізовав свого головного суперника, англійський уряд швидко вів справу до війни, застосовуючи політику "закручування гвинта" - пред'явлення все великих вимог Трансваалю. Німецький уряд обмежувався фальшивими завіреннями про дружбу до бури, німецькі консули в Трансваале зберігали видимість того, що Німеччина прийде на допомогу, підштовхуючи цим бурів до рішучих дій. Але кайзер в той же час надавав таємне сприяння ініціативі деяких членів Пангерманського союзу, які займалися збором добровольців на війну в Південній Африці. Врешті-решт цей загін був створений і під назвою "Німецького легіону" брав участь у війні на стороні бурів.

Йдучи на компроміс і видиму розрядку відносин з Англією, німецький уряд сосредотачивало всі свої сили на близькосхідному напрямі. Тут німецька політика зазнала значні зміни з часів Отто фон Бісмарка. Хоча залізний канцлер досить часто грав на суперечностях Англії, Франції і Росії в Східному питанні, пріоритетним в його політиці залишався європейський напрям. Крилата фраза Бісмарка "Східне питання не коштує кісток одного померанського мушкетера" тепер явно пішла в минуле (1). Політика, яка отримала втілення в життя в правління кайзера Вільгельма II називалася "Дранг нах Остен", - натиск на схід. Країною, на яку Німеччина звернула свою пильну увагу, була Туреччина.

До кінця XIX століття імперія Османа перетворилася на напівколонію Англії, Франції і, частково, Росії. До цієї пори слабка і розрізнена німецька промисловість не могла конкурувати із старими централізованими колоніальними країнами. Але на початок XX століття положення різко змінилося. Про збільшений вплив Німеччини на світову політику можна судити по успіхах її дипломатії в Туреччині. Туреччина не представляла цінності по своїй промисловій, сільськогосподарській або військовій потужності. Сільське господарство знаходилося в занепаді; армія була погано організована і озброєна; промисловість як така взагалі була відсутня. При владі перебував типовий східний деспот - султан Абдул Хамід, який оббирав до кінця убоге населення своєї країни.

Єдиний аспект, в якому Туреччина представляла цінність, було її географічне положення і досить багаті поклади корисних копалини, зокрема, кольорових металів. Туреччина знаходилася на стику трьох континентів - Азії, Європи і Африки. У неї в руках знаходився вхід в Чорне море - Босфор і Дарданелли. Крім того, для Німеччини було важливо те, що Англія бажала відторгнути від Туреччини частину її територій, а цього Германію, в світлі її політики цілеспрямованої шкоди Англії, не могла допустити.

Утворення Антанти в Європі значно погіршило положення Німеччини, оскільки у разі війни Німеччини належало битися на два фронти. У цьому сенсі Туреччина, при відповідній перепідготовці її армії, могла відтягнути частину російських сил з європейського театру війни на кавказький.

Нарешті, у разі війни в руках Туреччини знаходилася важлива середземноморська лінія комунікації, що пов'язувала Росію з її союзниками.У дальній перспективі Туреччина могла служити плацдармом для німецького настання до Індії.

Англія на Близькому Сході мала свої інтереси. В першу чергу, вона була зацікавлена в середземноморських протоках і в перспективі готувала анексію Босфору, що і було зроблено під час першої світової війни під керівництвом морського міністра Англії У.Черчилля. Крім того, Англія прагнула укріпити за собою Єгипет, відторгнутий у Туреччини. І, в третіх, Англія претендувала на велику частину Ірану і Месопотамію з районом Персидської затоки. Все це, разом узяте, показує, що Англії було вигідне максимальне ослаблення Туреччини, тоді як Німеччина, навпаки, була зацікавлена в зміцненні Туреччини, але за однієї умови: Туреччина повинна була залишатися лояльною до Німеччини.

З цією метою, німецький кайзер совершет "паломництво по святих місцях". Він зав'язує дружні взаємини з Абдул Хамідом і, тим самим, готує грунт до тіснішої співпраці. Враховуючи напівабсолютистський характер влади кайзера і абсолютну владу султана, наслідки від цієї дружби були такими, що далеко йдуть.

Тісна взаємодія кайзера і фінансових магнатів Німеччини, турбота кайзера про інтереси німецької промисловості були характерні для німецької політики того часу. Якщо стратегічна сторона загального плану натиску на схід розроблялася в Генштабі, то фінансово-економічна, а до певної міри і політична - в "Німецькому банку" (4,с.569). У Туреччині, на відміну від Трансвааля, у Німеччини були значно більше політичних інтересів. Тому ще в 1880 році до Стамбулу окрім звичайного посольства Бісмарк відправив військову місію на чолі з німецьким генералом фон дер Гольцем.

Місія фон дер Гольця виявилася виключно плідною. З одного боку, під впливом німців в турецькій армії склався прошарок прогермански настроєних офіцерів (це виявилося надзвичайно важливим чинником згодом). З іншого боку, з турецькими властями були поміщені контракти на модернізацію турецької армії, договір про навчання турецьких офіцерів в Германії. Таким чином, військова місія фон дер Гольця проклала шлях німецьким промисловцям до Туреччини. У Туреччині ці загравання зустріли охоче.

На той час молодий німецький капітал не встиг ще скомпрометувати себе в імперії Османа, тому супротивників тісної співпраці з Німеччиною серед впливових турецьких чиновників не було. Крім того, султан сподівався за допомогою Німеччини потіснити монопольне положення Англії і Франції і тим самим паралізувати дії як Німеччини, так і Англії з Францією.