56580 (Англія в період середньовіччя (ХІ-ХVст.))

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

АНГЛІЯ В ПЕРІОД РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

(ХІ-ХVст.)

ПЛАН

1. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІКІНГІВ. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ПЕРШИХ КОРОЛІВ.

2. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ТА ЗМІЦНЕННЯ МОГУТНОСТІ.

3. ГЕНРІХ ІІ – ЗАСНОВНИК ДИНАСТІЇ ПЛАНТАГЕНЕТІВ.

4. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК АНГЛІЇ.

1. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІКІНГІВ. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

ПЕРШИХ КОРОЛІВ.

З кінця VIII до середини X ст. північно-східна час­тина Англії була під владою вікінгів — датчан, які по­ступово заселили Англію. Близько 886 р. англосакси уклали з датчанами договір про поділ Англії. Південно-західна частина залишилася за англосаксами, а північно-східна дісталася датчанам.

Проти завойовників-датчан енергійно боровся король Альфред Великий (871—900). Він бачив, що народне ополчення не здатне успішно протистояти загарбникам, тому створив професійне військо. Для цього король зобов'язав кожних п'ятерих англосаксів озброїти й спо­рядити на війну шостого. Рицар одержував за службу у війську земельний наділ, мав з'являтися до королівсько­го двору в супроводі кількох піхотинців, зі зброєю та бойовим конем. Отже, нападникам уже протистояли не слабосилі селяни-ополченці, а воїни-професіонали, які воювали не гірше від датчан. Щоб віднадити піратів від узбережжя Англії, було побудовано морський флот. Датчани не вміли штурмувати замки, тому король по­будував прикордонні сторожові фортеці. Він запровадив спеціальний податок — "датські гроші", які йшли на оборону від датчан. Король Альфред Великий був освіченою людиною, опанував латину. Він відкрив у своєму палаці школу, зобов'язав грамотних монахів і священиків перекладати народною мовою книги. За цього монарха почали вести "Англосаксонську хроніку", яка зберегла пам'ять про найважливіші події в житті середньовічної Англії. УХ — на початку XI ст. Англію завоював датський король Кнут Великий. Він коронувався в Лондоні. Кнут створив велику державу, до складу якої, крім Данії та Англії, увійшли Шотландія, Норвегія та Швеція. Але вона виявилася недовговічною. За спадкоємців Кнута англосакси повстали і в 1042 р. повалили владу датчан.

У середині XI ст. на Англію стало зазіхати герцогство Нормандія, яке утворилося на території Франції. Його населяли переважно нормани. В1066 р. нормандський герцог Вільгель м Завойовник — сильний, розумний, че­столюбний, жорстокий, віроломний — на чолі 15 тис. нормандських і французьких рицарів висадився на узбе­режжі Англії. Він запевняв, що хоче визволити англо­саксів від датчан, а насправді прагнув завоювати Анг­лію. На це його благословив папа, який хотів поширити свою владу на англійську церкву. Вільгельм Завойов- І ник розбив війська англосаксів і проголосив себе англій­ським королем. Щоб тримати країну в покорі, король і його нормандські барони забудували її кам'яними замка­ми. Місцеве населення чинило опір чужинцям, але було безсилим прогнати їх.

2. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ТА ЗМІЦНЕННЯ МОГУТНОСТІ.

Вільгельм подбав про зміцнення своєї влади в Англії.

• Він присвоїв чимало земель англосаксонської знаті, перетворив багато лісів на заповідники, де полювати міг І лише король.

• Усіх англосаксонських єпископів король замінив французькими.

• Всіх баронів і рицарів було проголошено васалами короля, вони склали йому васальну присягу.

• Всі васали перебували на військовій службі.

• Король роздавав феодалам землі, але так, щоб вони були не в одному, а в різних місцях. Цим він запобігав надмірному посиленню знаті.

• Він домігся, що королівська влада в Англії стала сильнішою, ніж будь-де в Європі. Вона передавалася від батька до сина, сеньйори не могли впливати на вибори чи затвердження короля.

• Щоб упорядкувати стягнення "датських грошей", Вільгельм велів переписати всі землі в державі. Перга­мент з описом земель у народі назвали "Книгою Страш­ного суду", бо обліковці вимагали нічого не приховувати, немов на Страшному суді. Під час цього перепису було зараховано до числа залежних багатьох вільних селян.

Отже, Вільгельм Завойовник перетворив Англію в могутню західноєвропейську державу. Проте ще могут­нішою вона стала за династії Плантагенетів.

Зі смертю в 1135 р. короля Генріха І, молодшого сина Вільгельма Завойовника, Нормандська династія припи­нилася. В Англії спалахнула запекла боротьба за владу. Барони вийшли з покори королю і віддалися розбою. Але смута в державі припинилася, коли в 1154 р. королем став

3. ГЕНРІХ ІІ – ЗАСНОВНИК ДИНАСТІЇ ПЛАНТАГЕНЕТІВ.

Генріх II — засновник династії Плантагенетів (1154—1399).

Новий монарх, завдяки одруженню з колишньою жінкою французького короля Людовіка VII, володів великими земельними угіддями не лише в Англії, а й у Франції. Жоден європейський король не мав стільки золота й срібла, як Генріх II.

• Генріх II зрив усі розбійницькі гнізда — феодальні замки, покарав грабіжників і злодіїв, яких чимало з'яви­лося в смутний період, скасував графські титули, надані його попередниками, замінив усіх шерифів.

• Щоб поповнити державну казну й навести лад у стягненні податків, було створено палату шахової дошк и, чиновники якої перевіряли фінансові звіти графів та надходження податків. Назва цієї установи походи­ла від того, що стіл у палаті був накритий клітчатою матерією, і мішечки з грошима чи фішки пересувалися для зручності лічби по цих клітинах, що нагадувало гру в шахи.

• Г енріх II створив нову судову палату — королівсь­ку лаву. Королівський суд став верховним у державі. Його послугами міг скористатися кожен вільний (залеж­них селян судили їх сеньйори). На місцях судили "манд­рівні судді". Суддям заборонили вирішувати справи за допомогою поєдинків і ордалій — випробувань водою чи розпеченим залізом. Позивач мав привести з собою свід­ків з числа односельців. Вони свідчили під присягою. Пізніше свідчення під присягою породило суди присяж­них, які визначали, чи винуватий підсудний.

• Була здійснена військова реформа. Король зобов'я­зав служити у війську всіх вільних, за винятком кліриків і євреїв. З тих, хто не йшов на війну, брали спеціальний податок. На ці гроші наймали солдатів. Солдати-най-манці були кращими вояками, ніж феодали. Ця рефор­ма перетворила рицарів у поміщиків, заклопотаних своїм господарством.

• Генріх II зробив спробу реформувати церкву, яка в добу смут стала незалежною від королівської влади. Він проголосив архієпископів і єпископів васалами ко­роля, зобов'язав кліриків судитися в королівському суді (церковний суд карав їх надто м'яко чи взагалі лишав безкарними).

• Король оподаткував церковні землі, заборонив ду­ховенству скаржитися папі в Рим і залишати Англію без королівського дозволу. Але глава англійської церкви Бекет, архієпископ Кентерберійський, виступив за збе­реження церковних привілеїв. Його підтримали папа та єпископи. Тоді хтось, щоб прислужитися королю, вбив Бекета. Король, якого звинувачували в причетності до цього злочину, мусив відмовитися від церковних реформ й вимолювати в папи прощення. Це дуже знизило його авторитет у державі.

Не знайшов спільної мови Генріх II і зі своїми сина­ми — Річардом, якого рицарі-поети назвали Левовим Серцем, та Джоном. Синів дратувала батьківська опі­ка, вони хотіли бути самостійними. Річард змовився проти батька з французьким королем Філіппом II Ав-густом, вони якось ледь не взяли хворого Генріха II у полон. Довідавшись, що й молодший син Джон висту­пає проти нього, Генріх II не витримав такого удару й у 1189 р. помер.

Після Генріха II королював Річард Левове Серце (1189—1199) — здібний воєначальник, хоробрий воїн, поет і музикант, але не здатний до державної діяльності. Англію він залишив напризволяще, все життя провів у мандрах. Але створена Генріхом II система державного керівництва виявилася такою досконалою, що працю­вала й за відсутності короля.

Генріх II залишив спадкоємцям сильну королівську владу. Проте відразу після смерті короля-реформатора на неї чекали серйозні випробування. Англію спіткали воєнні й політичні невдачі, вину за які знать покладала на монарха. Війна з Францією ставала для Англії дедалі обтяжливішою, тим паче, що Англія зазнавала воєнних поразок, втратила всі французькі території. У воєнних прорахунках барони звинувачували короля Іоанна Без­земельного (1199—1216) — молодшого сина Генріха II. До того ж цей король посварився з могутнім папою Іно-кентієм III. Папа відлучив його від церкви й заборонив по всій Англії богослужіння. Переляканий король ви­знав себе васалом папи й погодився платити йому щоріч­но велику суму грошей. Тим часом французи завдали чер­гової воєнної поразки англійцям. Барони цього не стерпі­ли і в 1215 р. повстали. Лондонці, які завжди підтриму­вали короля проти бунтівних баронів, цього разу відчи­нили їм ворота столиці. Іоанн Безземельний мусив підпи­сати Велику хартію вольностей — складений барона­ми документ, який обмежував королівську владу. Він скріпив цей документ своїм підписом лише тому, що не збирався виконувати його.У Великій хартії вольностей король брав на себе зо­бов'язання не переобтяжувати феодалів податками, не позбавляти церкви її привілеїв, оберігати законність і правопорядок, боротися з чиновницькими зловживан­нями, опікуватися торгівлею. Велика хартія вольностей захищала навіть кріпаків (забороняла забирати в них за вироком суду знаряддя праці та худобу). Отже, хоч вона найбільше опікувалася великими баронами, проте за­хищала від чиновницького свавілля й інші верстви на­селення. У Великій хартії вольностей королю забороня­лося чинити розправу над громадянами без вироку ста­нового суду і вперше в післяантичній історії Європи було сформульовано принцип недоторканності особи, який і сьогодні є наріжним каменем у справі захисту прав людини. Передбачався й контроль за виконанням коро- / лем цих вимог.

І сторики по-різному оцінюють Велику хартію воль­ностей. Одні вважають її найпершою в світі конститу-цією — Основним законом, який закріплює права й обо- | в'язки всіх громадян. Інші вбачають документ, який / захищав інтереси передусім великих феодалів. Сам Іоанн Безземельний не дуже зважав на Велику хартію воль­ностей. Проте він незабаром помер, а опікуни малоліт-) нього короля Генріха III підтвердили чинність цього до-1 кумента.

Коли Генріх III підріс, він зробив усе можливе, аби / настроїти проти себе баронів. Він узяв дружину-фран-цуженку, з якою до Англії прибуло чимало французів, їм король щедро роздавав не лише посади, а й маєтки, що дратувало англійських вельмож. Поряд з вельможа- і ми виявляли своє невдоволення рицарі та городяни, з яких стягували податок на щорічні виплати папі. Коли Генріх III зажадав, щоб феодали внесли в казну ще й / третину своїх доходів на придбання для малолітнього принца сицилійської корони, барони озброєними при­були в королівський палац і зажадали від Генріха III, щоб він прогнав французів і здійснив реформи.

У 1258 р. барони зібралися в Оксфорді на свій з'їзд (його назвали "шаленим"). Вони створили комісію, яка ,

заходилася усувати від влади недобросовісних чинов­ників. Але рицарі швидко переконалися, що комісія з баронів відстоює лише свої інтереси. Вони зажадали, щоб їм дозволили вибирати шерифів зі свого середовища. Цю вимогу рицарів підтримали городяни та частина баронів під керівництвом графа Симона де Монфора. Знать роз­кололася на дві частини: тих, хто підтримував короля, і прибічників Симона де Монфора.

Генріх III не захотів обмежувати себе взятими зобо­в'язаннями, тому в 1263 р. в Англії спалахнула грома­дянська війна. Військо Симона де Монфора, яке скла­далося з рицарів, городян, студентів, вільних селян і окремих баронів, розбило королівську армію й захопи­ло в полон Генріха III та наслідного принца. На почат­ку 1265 р. Симон де Монфор фактично перетворився на диктатора Англії і, щоб зміцнити свою владу, скли­кав Вищу раду з представників основних верств англій­ського суспільства, яку пізніше назвали парламентом. Проте його успіхи виявилися недовговічними. Посилен­ня рицарства, городян і вільних селян занепокоїло ба­ронів — один за одним вони залишали Симона де Мон­фора і переходили на бік короля. Невдовзі Симон де Монфор, покинутий своїми прибічникам, загинув у су­тичці з королівськими військами. З його смертю завер­шилася громадянська війна, з якої переможцями ви­йшли промонархічні сили.

Наступник Генріха III, ЕдуардІ (1272—1307), зміц­нюючи королівську владу, не ліквідував запроваджений Симоном де Монфором парламент, а спробував викори­стати його у власних цілях — він скликав парламентські сесії, щоб полегшити стягування податків і не відштовх­нути від себе рицарство та міську верхівку.

Отже, наприкінці XIII ст. парламент остаточно утвердився в політичному житті Англії.