54049 (Постмодернізм та українська історична наука), страница 2

За Фуко: маю на увазі такі його твори, як «Les mots et les choses» [«Слова і речі»], 1966, «L'arclieologie du savoir» [«Археологія знання»], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непо­зитивістська теорія історичної наррації). Автор - лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні фор­мації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість напи­сання безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати «альтернативна» історіо­графія з різноманітними варіантами інтерпретації подій.

Вайт у низці праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in XIX-th Century Europe» [«Me­таісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя»], 1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна історична праця - це структура, нар­ративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст цього дискур­су уявний, надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований. При такому трактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) та суб'єктивного, по­ступово зникає значення історичного джерела.

Ось як змальовує Вайт процес історичного пізнання та відтворення минулого. Спершу історик займається при­мітивною працею: підшукує відомості з джерел та, ана­лізуючи їх, творить хроніку, на підставі якої виготовляє свою розповідь. Потім наступає вища стадія праці істо­рика: реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється при допомозі фабуляції (літературного взаємопов'язання), аргументації та ідео­логізації. Вайта немов переслідує число чотири. Тому в нього є чотири способи фабуляції літературного взаємо­пов'язання тексту. Історик творить, уважає філософ, або роман, або комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру. По­слуговується чотирма способами аргументації - форміз-мом, органіцизмом, механіцизмом або контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації - анархізм, кон­серватизм, радикалізм, лібералізм. Характерно, що Вайт не визнає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, де­мократія, тоталітаризм. За Байтом, історик з переліче­них на початку чотирьох ідеологій одну або схвалює, або вважає її наявною, але, у кожному випадку, вийти поза межі цих чотирьох ідеологій не може.

Далі є чотири трони (слова або вислови, вжиті в пере­носному значенні), які застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літо­ту Вайт не згадує. Зрозуміло, якщо виконати всі вказів­ки цього постмодерністського рецепту, то це взагалі зни­щує (слід вважати, що це і є мета міркувань Вайта та де­яких інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а історичний твір перетворюється на зви­чайну описову (дескриптивну) прозу.

Далі є ще чотири парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянки фактографічної історії (це ті, які рекомен­дують постмодерністи: формістична й контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністи відки­дають: органістнчна і механістична). Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу тину генераль­ної історії, макрокосмосу, за якими стоять певні ідеї, на­приклад, дух доби, та й відкидає також закони історії, за­являючи, що немає явного причинного зв'язку між т. зв. причинами і наслідками, а тільки, знаючи наслідки, істо­рики починають підшукувати для них причини.

У Анкерсміта - з такими його працями, як «The Really Effect in the Writing of History. The dynamics or Historio­graphical Typologie» [«Ефект справжності в писанні істо­рії. Динаміка історіографічної типології»], 1989, «Histo­ry; and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історія та вчення про тропи. Піднесення й падіння метафори»], 1994 - узагалі зникає поняття історичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді мета­фори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсмі­та, творить ті чи ті форми наррації.

Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму. Історіографію де­конструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її замінни­ком, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось трапи-

лося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визна­чаючи для таких дій жодних наукових критеріїв.

У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх (якщо не нігі­лістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характе­ристику: «Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць». Уважаючи постмо­дернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Реля­тивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігіліз­му (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотріб­ній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим по­суті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким дохо­димо до розуміння суспільств і культури».

Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замі­нити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ

Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської тео­рії для історичної науки, згідно зі звичкою, що все му­сить мати свою «філософію»: політика, держава, суспіль­ство, наука - отже, й історія; нова «філософія» має замі­нити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому зно­ву цілком забувають, що філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відпо­відальності - ані перед суспільством, ані перед наукою -на себе не беруть. А з іншого боку, що керувати політи­кою, державою, бути членом суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії.

Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних досліджень, але вони не є пост­модерністськими), і поганим, сприяє поширенню постмо­дернізму П.

У важкі для суспільства, нації та держави часи з'яв­ляється потреба шукання чогось містичного, утопійного,антифактичного - в теоретичній площині. Тому й сприй­мають утопічні суспільні теорії: громадянського (міщан­ського) суспільства, політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно, постмодернізм. Як відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі боротьба між наукою та ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ці останні, приховані містичною лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою «філософською» термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме тоді, коли її здобутки в XX ст. там, де вона була вільною і незареґла­ментованою, великі.

Постмодерністська філософія історії як прояв інтелек­туальної нефаховості (бо жоден з філософів історії цього напряму не створив історичного дослідження, яке можна розглядати як взірець застосування свіжої методології) здобула прихильників серед таких самих нефахових і ди­летантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стан­дарти написання праць.

Тому й дуже привабливими виявилися виступи постмо­дерністів проти «вибуху» наукової літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами постмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміром інформа­ції», яку неможливо осмислити. Практично постмодернізм почав конфліктувати із сучасним інформаційним суспіль­ством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись, водночас, від розбудови та поширення баз відповідних даних. Таке «на­уково» санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйнято з ентузіазмом тими істориками, що обрали спе­ціальність без внутрішнього покликання і без дослідниць­кого таланту. В «дослідженнях» знову запанувала перева­га позаджерельних знань, відписаних і переписаних з по­передніх робіт, без перевірки всіх цих відомостей на під­ставі автентичних джерел. Широке річище фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно поєдна­лося з деструктивізмом постмодернізму II. При цьому де­формації во ім'я попередньої панівної ідеології залишили­ся надалі деформаціями тепер уже підпорядкованими ін­шій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйня­ти можливість займатися теоретичною чи концептуаль­ною історією з вихолощеним або спрепарованим джерель­ним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретична чи кон­цептуальна історія, позбавлена автентичного й об'єктив­ного (відповідно до стану джерел) історичного змісту, іс­торією не є і не може нею бути.

Антиісторичні тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністських філософів не написав принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло б служити ета­лоном, виконаним за новою методологією. Так що всі іс­торики позбавлені можливості орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно з пропонованою парадигмою. Відсутність еталона звільняє остаточно від правил гри, чим і користуються.

Таким чином, прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч панування антимодернізму методоло­гія фальсифікації минулого та сучасного в ім'я вимог па­нівного партократичного класу, панівної партії, наліпної нації, виявилася дуже корисним підґрунтям для посткому­ністичного суспільства, полегшуючи перехід від постмо­дернізму І до постмодернізму II.

Є єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II, але лише у вузькій ділянці вивчення психології творчості історика. Постмодернізм II зумів глиб­ше за попередні історіософські течії проаналізувати спів­відношення історик - історичне джерело - історичний твір. Однак постмодернізм лише взяв до відома деформації, які можуть виникати на цьому шляху, але не закликав до від­кинення фальсифікацій і вдосконалення методів та крите­ріїв історичних досліджень. Ледве чи ця єдина позитивна грань здатна реабілітувати течію в цілому.

ВНЕСОК ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

Так чи так, виникає питання, чи може ще щось інше, нове і конструктивне, принесла Постмодерністська філо­софія історії до гуманітарних наук, зокрема, в Україні. Такими «новинками» можна вважати:

1) руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також пропаґандистською, псевдонауко­вою агіткою (як затирання границь між твором мистецтва та кічем). Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а довести істину неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною з поблажливістю до фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати кілька історичних істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, де істо­ричні джерела не в силі висвітлити подію в усій її багато­плановості - але й в таких випадках розрізняють досто­вірніші та менш достовірні гіпотези). Тому з'явилися в історії України арії, ет - рус - ки, країна Рош з Біблії, Be-лесова книга, династія Киевичів, триразове хрещення Русі, перетворення Запорозької Січі на державу, а далі й заперечення голодомору, етно- і лінгвоциду, що здійсню­вався, а подекуди ще досі реалізується в Україні. Вели­кий, а по суті гумористичний парадокс полягає в тім, що та белетристика, на яку перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає, щоб її вважали наукою;

2) десцієнцизація науки, яка досягла дуже високого рівня, дискретизації й деструкції дослідницького ремес­ла. Отже, без скрупульозного дослідження джерел можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порів­няння різноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не для визначення чи утворення тієї інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукати собі те, що суб'єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування, перекручування відомостей про факти і процеси. Тим паче, що сцієнтичність науки можна замінити заідеологізованою і заполітизованою концепту­ально теоретичною історією, ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософії історії. В результаті здійсню­ється звичайна белетризація історії, виведення її зі складу гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою до цього й ненайкращого рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусь згори прийняту тезу чи ідею;

3) дискредитація макроісторії на користь мікроісто­рії. Частина істориків та псевдоісториків сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняття об'єктивною, широкоплановою історією, адекватною джерелам, універсальною - у часі та просторі - макроісторією стало не лише важким, та­ким, що вимагає багато праці й часу, але й часто-густо небажаним, отже, нефінансованим, а також небезпечним, . особливо щодо новітньої історії. Відбулося фіктивне по­ширення меж історії за рахунок мікроісторії, яку дослід­жувати легше і зручніше. Але, насправді, й раніше, до виникнення постмодернізму II, ще при «традиційній» іс­торіографії, будь-яких табу на тематику не було. Історію запахів Ален Корбен (Corbin, «Le miasme et la jonquille. L'odorat et I'imaginaire social: 18e-19e siecles» [«Сморід і жонкіль. Нюх і суспільні уявлення XVIII-XIX ст.»], 1982; жовта жонкіль - це квітка з родини нарцисів) міг написати також раніше. Зрозуміло, що сумування до ку­пи навіть сотень мікроісторій не дасть у результаті хоча б одну макроісторію. Справа, однак, не в цьому, а в тому, щоб під приводом захоплення мікроісторією відійти від

макроісторичних аналітично-синтетичних досліджень;