53831 (Непівська суспільна модель, її протиріччя та причини згортання), страница 3

У червні 1923 р. у ЦК РКП(б) була розроблена секретна інструкція “ПРО міри боротьби з меншовиками”, у якій ставилася задача “вирвати з коренем меншовицькі зв'язки в робітничому класі, остаточно дезорганізувати і розбити партію меншовиків, зовсім дискредитувати її перед робітничим класом”.[2;142] Однак більшовики розгорнули могутню кампанію по шельмуванню своїх недавніх партійних товаришів. Слово “меншовик” на довгі роки встало в ряд самих негативних ідеологічних понять. У 1923 р. почався розпад меншовицької партії.

Політична опозиція поза більшовицькою партією припинила своє існування. У країні остаточно затвердилася однопартійна політична система.

2.1. Принципи побудови СРСР.

У самій більшовицькій партії існували різні точки зору на питання про принципи побудови єдиної багатонаціональної держави. Комісія Політбюро ЦК РКП (б) під керівництвом И. В. Сталіна підготувала проект про входження радянських республік у РСФСР на правах автономних об'єднань. Але В. И.Ленін піддав “план автономізації” різкій критиці. Він вважав, що всі радянські республіки повинні об'єднатися в єдиний союз на засадах рівноправності і збереження своїх суверенних прав. При цьому за кожною республікою повинне зберегтися право вільного виходу з державного союзу. ЦК РКП(б) схвалив ленінські принципи національно-державного устрою.

Актом заснування нової держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) став договір, укладений 27 грудня 1922 р. між чотирма республіками: РСФСР, Україною, Білорусією і Закавказькою Федерацією. Його основною метою оголошувалося створення, у кінцевому рахунку, всесвітнього союзу комуністичних республік.

Вищим органом влади був оголошений Всесоюзний з'їзд Рад, а в період між з'їздами – Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад. Він складався з двох законодавчих палат: Ради Союзу і Ради Національностей – і мав свій керівний орган – Президія ЦВК. Вищим виконавчим і адміністративним органом стала Рада Народних Комісарів СРСР. Ці положення були закріплені в прийнятій 31 січня 1924 р. першій Конституції СРСР.

Таким чином, більшовики зібрали більшу частину території Російської імперії в єдину державу (адже РСФСР була самою великою із усіх радянських республік, займаючи 92% території колишньої імперії, що залишилася). СРСР сприймався у світі як спадкоємець Російської імперії. Такий підхід давав західним демократіям можливість говорити про відновлення реальності, що існувала до світової війни. Почався черговий етап розвитку Російської держави тепер вже у формі Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

3. ДІЯЛЬНІСТЬ НЕПУ. НЕП У НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ.

Нова економічна політика давала можливість виходу на:

• економічні зв'язки міста і села;

• розвиток промисловості на базі електрифікації;

• кооперування на базі населення країни;

• повсюдне впровадження госпрозрахунку, особистої зацікавленості в результатах праці;

• удосконалювання державного планування і управління;

• боротьбу з бюрократизмом, адміністративно-командними замашками;

• підвищення культури у всіх сферах діяльності людини.

Хоча державна промисловість і вчинила поворот до Непу, трудові колективи підприємств не одержали тієї господарської самостійності, що дав селу продподаток.

Госпрозрахунок застосовувався тільки в об'єднаннях (трестах), а вхідні в них підприємства були в повній залежності від старих державних структур і позбавлені самостійності. Державні підприємства знімалися з бюджетного утримування і переводилися на господарський розрахунок, тобто повинні були своїми доходами покривати свої видатки. Вони одержали відому самостійність і могли розпоряджатися частиною вироблюваної ними продукції. Це також сприяло пожвавленню торгового обміну в країні. Уся діяльність підприємств, як госпрозрахункових одиниць, була спрямована на здійснення основних принципів госпрозрахунку – самооплатності й одержанні прибутку. Витрати кожного підприємства повинні були відшкодовуватися за рахунок вартості продукції даного підприємства, а не сукупного суспільного продукту. Держава за борги трестів не відповідала і дотацій на покриття збитків не виділяла. Така система взаємин між державою і підприємствами стимулювала більш високі нагромадження шляхом підвищення продуктивності праці, зниження собівартості й економії сировини і матеріалів, створювала об'єктивні можливості для виявлення збитковості або прибутковості госпрозрахункових підприємств. Таким чином, госпрозрахунок періоду непу був ринковим, по суті, методом господарювання, який сприяв подоланню витратного ведення державного господарства.

Значні темпи економічного росту в період Непу багато в чому пояснювалися “відбудовним ефектом”: у промисловості – введенням в експлуатацію вже наявного устаткування, що не використовувалося, тому що населення було зайнято війнами і революціями, у сільському господарстві – відновленням закинутих орних земель. Коли наприкінці 20-х рр. ці резерви вичерпалися, країні знадобилися величезні капіталовкладення для реконструкції старих заводів і створення нових галузей промисловості.

У 1928 році прибутковість промислового виробництва була менше, ніж до війни. Не можна було розраховувати і на сільське господарство, яке ще недавно було постачальником експортної продукції. Одним з результатів Непу було дроблення селянських господарств, опосередкування села, що, у свою чергу, приводило до зменшення виробництва товарної продукції, тому що середняк робив продукти, насамперед для власного споживання і задоволення особистих потреб і майже не був зв'язаний з ринком. До революції основним постачальником товарного хліба були поміщицькі господарства. Тепер вони були ліквідовані. До того ж нова влада всіляко перешкоджала росту індивідуального великого господарства в селі.

Націоналізація землі, відсутність земельного ринку перешкоджали створенню капіталів в аграрному секторі. Селянське господарство дробилося і дрібніло. Правда, між 1923 і 1925 р. держава змушена була зняти ряд обмежень, уведених Декретом про землю: на заборону оренди землі і наймання робочої сили. Але оренда носила короткостроковий характер, а наймання працівників ставила наймача в розряд “куркулів”, до яких влади відносилися з підозрою. Ряд рішень Раднаркому відновив переселенську політику, а також можливість виділення селян на хутори й отруба, але без власності на землю. Але і ці міри дозволили трохи поліпшити до 1926 р. продовольче постачання населення.

У країні, де майже 80% населення як і раніше становило селянство, на цей шар людей лягала основна вага податкового тягаря. Але селянство в масі своєї було недостатньо заможним, щоб забезпечувати потрібні суми податкових надходжень. Тому держава постійно прагнула підсилити оподатковування всіх більш-менш заможних приватних елементів у сільському господарстві, промисловості і торгівлі. Так сільгоспподаток становив максимум 5% (коливався в залежності від якості землі, кількості худоби і т.д.).

У місті приватник сплачував 1,5 % з обігу і додатковий податок у місцевий бюджет. Прибутковий податок поділявся на основний і прогресивний.

Платили все громадяни, окрім поденників, Платили ті, хто отримував додатковий

чорноробів, держпенсіонерів, робочих и прибуток: непмани, приватно-практикуючі

службовців с заробітною платою менше лікарі, адвокати, журналісти и т.д.

75 рублів в місяць.

До 1925 р. стало ясно, що народне господарство виявилося на розвилці: подальшому просуванню до ринку заважали політичні й ідеологічні фактори; поверненню до військово-комуністичного типу господарства заважали спогади про масовий голод, острах антирадянських виступів.

Нова економічна політика створювала умови для підйому сільського господарства, що було надзвичайно необхідно і для відновлення і розвитку промисловості. Селу потрібні були промислові товари: одяг, взуття, сільськогосподарські знаряддя. Молода радянська промисловість у той період ще не могла забезпечити село достатньою кількістю товаром в обмін на її продукти. Тому держава тимчасово дозволила відкрити дрібні приватні підприємства: невеликі заводи, крамниці і т.д.

Свідченням успіхів відновлення народного господарства стала Перша сільськогосподарська і кустарно-промислова виставка СРСР у Москві (1923). Усі райони країни надіслали продукти своєї праці. Зарубіжні гості дивувалися, що Росія, розорена війною, учора ще голодна, змогла показати на виставці великі досягнення. Більш мільйона чоловік оглянули її експонати. У жовтні 1923 р. виставку відвідав В.И.Ленін. Це був останній приїзд В.И.Леніна в Москву з Горок.

У 1925 р. посівна площа досягла довоєнного рівня. Селяни засіяли майже таку ж площу, як у довоєнному 1913 р. Валовий збір зерна склав 82% у порівнянні з 1913 р. Поголів'я худоби перевищило довоєнний рівень.

13 млн. селянських господарств були членами сільськогосподарської кооперації. У країні було близько 22 тис. колгоспів.

Зштовхнувшись з фактичною відсутністю необхідних для модернізації засобів, більшовицька влада вже із середини 20-х рр. намагалася вирішити цю проблему шляхом усе більшої централізації в руках держави фінансових і матеріальних ресурсів і жорсткості розподільної політики. Однак конкретні форми і методи коректування економічного курсу визначилися в результаті складної політико-ідеологічної боротьби серед партійних лідерів.

Партія враховувала, що дозвіл приватної торгівлі і підприємництва приведе до деякого пожвавлення капіталізму, але керівництво господарством країни міцно зберігалося в руках Радянської держави. Головною політичною й економічною силою в Радянській країні як і раніше були робітничий клас і трудове селянство. Великою промисловістю, фінансами, транспортом, землею, зовнішньою торгівлею керувала Радянська держава. Це дозволило контролювати й обмежувати діяльність приватних підприємців, поступово створювати перевагу над ними соціалістичного сектора в народному господарстві країни, вести справу до остаточного знищення капіталізму.

Робітники гаряче взялися за відновлення фабрик і заводів. Трудилися часто в неймовірно тяжких умовах, не рахуючись з часом, недосипаючи, недоїдаючи. На московському металургійному заводі “Серп і молот” не вистачало самих необхідних матеріалів, багатьох деталей машин. Робочі самі виготовляли відсутні деталі. Старі кадрові робітники-пічники по кілька діб не виходили з заводу, прагнучи скоріше пустити мартени. На заводі “Червоний пролетар” всю зиму 1921/22 р. доводилося працювати при температурі нижче нуля. У холодних цехах працювали і путіловці. Коли було потрібно, робітники ставали грабарями і вантажниками, заготовляли і доставляли на завод паливо.

Тульські робітники зі своєї ініціативи збільшили норми виробітку. У ряді галузей промисловості робітники брали зобов'язання підвищувати продуктивність праці, знижувати накладні витрати, щоб село одержувало більш дешеві товари. На Дніпропетровськом металургійному заводі робітники стали випускати більше цвяхів і обіцяли селянам: “Буде у села дешевий цвях і дешеве дахове залізо”.

Завдяки героїчній, самовідданій праці робітничого класу промислове виробництво в країні за рік збільшилося вдвічі. Трудовий підйом робітничого класу прискорював темпи відновлення промисловості. У 1925 р. обсяг виробництва в країні склав 75% довоєнного вироблення продукції. Найважча задача відновлення зруйнованої промисловості була вирішена в досить короткий термін - за 5 років.

У молодій Радянській Республіці почали освоювати нові види промислових виробів, невідомі царської Росії. 7 листопада 1924 р. по вулицях Москви на Червону площу рухалися 10 вантажних машин. Це були перші в нашій країні автомобілі з вітчизняних матеріалів.

У 1924 - 1925 р. заводи “Червоний путіловець” Харківський паровозобудівний випустили перші 400 тракторів.

Під керівництвом тоді зовсім молодого авіаконструктора А.Н.Туполева були сконструйовані і побудовані перші радянські суцільнометалеві літаки. Вони прославилися на увесь світ своїми літальними якостями. Улітку 1925 р. наші льотчики пролетіли на вітчизняних літаках по трасі Москва – Пекін через пустелю Гобі.

У період НЕПу почалося здійснення плану ГОЭЛРО – першого перспективного плану відновлення і розвитку країни на основі електрифікації. План ГОЭЛРО був розрахований на 15 років. 22 грудня 1920 р. на VIII Всеросійському з'їзді Рад на всю Росію пролунали ленінські слова: “Комунізм – це є Радянська влада плюс електрифікація всієї держави”.[3;64] В основі плану лежало будівництво 30 великих електростанцій у Європейській частині Росії, а також на Уралі, у Сибіру, у Туркестані. За рахунок розвитку електрифікації передбачалося швидко підняти, модернізувати і розширити виробничу базу країни, перегнати в цьому відношенні розвинені капіталістичні держави. Планувалося збільшити видобуток нафти в 4 рази, кам'яного вугілля – більш ніж у 7 разів, виплавку чавуна – у 70 разів, виробництво бавовняних тканин – у 13 разів.

1 травня 1922 р. відбулося урочисте відкриття первістка ГОЭЛРО – Каширської електростанції потужністю 12 КВт, а через 5 років, у 1927 р., у країні вже працювали 5 нових електростанцій. Вироблення електроенергії збільшилося в 6 разів у порівнянні з 1920 р. Усього до 1935 р. побудували близько 90 великих електростанцій. Засоби для виконання плану ГОЭЛРО були отримані в результаті здійснення нової економічної політики.

4. ТРУДНОЩІ І ПРОТИРІЧЧЯ, КРИЗИ І ЗГОРТАННЯ НЕПУ.