53831 (Непівська суспільна модель, її протиріччя та причини згортання), страница 2

У декреті ВЦВК і Раднаркому від 1923 р. було записане наступне: трести - державні промислові підприємства, яким держава надає самостійність у виробництві своїх операцій, відповідно до затвердженого для кожного з них статуту, і які діють на засадах комерційного розрахунку з метою добування прибутку.

1.3. Синдикати.

Стали виникати синдикати - добровільні об'єднання трестів на засадах кооперації, що займалися збутому, постачанням, кредитуванням, зовнішньоторговельними операціями. До кінця 1922 р. 80% трестованої промисловості було синдиковано, а до початку 1928 р. усього нараховувалося 23 синдикати, що діяли майже у всіх галузях промисловості, зосередивши у своїх руках основну частину оптової торгівлі. Правління синдикатів обиралося на зборах представників трестів, причому кожен трест міг передати за своїм розсудом більшу або меншу частину свого постачання і збуту у відання синдикату.

Була проведена грошова реформа. Для стабілізації карбованця була проведена деномінація грошових знаків, тобто зміна їхньої номінальної вартості по визначеному співвідношенню старих і нових знаків. Замість таких, що знецінилися і фактично уже відкинутих обігом радянських знаків у 1922 р. був початий випуск нової грошової одиниці - червонців, що мали золотий вміст і курс у золоті (1 червонець = 10 дореволюційним золотим карбованцям = 7,74 грамам чистого золота). У 1923 році були випущені інші радянські знаки, один карбованець яких дорівнював 1 млн. колишніх грошей і 100 карбованцям зразка 1922 року. У 1924 р. швидко витіснялися червонцями радянські знаки взагалі припинили друкувати і вилучили з обігу; у тому ж році був збалансований бюджет і заборонено використання грошової емісії для покриття витрат держави; були випущені нові казначейські білети - карбованці (10 карбованців = 1 червонцю). На валютному ринку як усередині країни, так і за рубежем червонці вільно обмінювалися на золото й основні іноземні валюти за довоєнним курсом царського карбованця (1 американський долар = 1,94 карбованця).[8;196]

Відродилася кредитна система. У 1921 р. був відтворений Держбанк, який почав кредитування промисловості і торгівлі на комерційній основі. У 1922-1925 р. був створений цілий ряд спеціалізованих банків: акціонерні, у яких пайовиками були Держбанк, синдикати, кооперативи, приватні особи і навіть деякий час іноземці для кредитування окремих галузей господарства і районів країни; кооперативні - для кредитування споживчої кооперації; організовані на паях товариства сільськогосподарського кредиту, що замикалися на республіканські і центральний сільськогосподарські банки; товариства взаємного кредиту - для кредитування приватної промисловості і торгівлі; ощадні каси - для мобілізації грошових нагромаджень населення. На 1 жовтня 1923 р. у країні діяло 17 самостійних банків, а доля Держбанку в загальних кредитних вкладеннях усієї банківської системи складала 2/3. До 1 жовтня 1926 р. число банків зросло до 61, а доля Держбанку в кредитуванні народного господарства знизилася до 48%.[12;271]

2. СОЦІАЛЬНІ І ПОЛІТИЧНІ МЕТАМОРФОЗИ НЕПУ.

Уведення непівської суспільної моделі викликало зміну соціальної структури і способу життя людей. Уособленням нової економічної політики були яскраві, соціально різнорідні типи: червоні наркоми – недавні революціонери-підпільники і солдати; червоні директори – учорашні робочі і технічні фахівці; численна армія службовців різних контор, – «панянки» - колишні гімназистки і курсистки; прикажчики і дрібні крамарі; нарешті - селяни-одноосібники, що встають на ноги. Це був строкатий світ, де сусідили і взаємодіяли різні культури, кожна – зі своїми ідеалами, цілями, нормами поведінки.

Найбільш колоритною фігурою того часу була нова радянська буржуазія – “непмани”, “совбури”. Ці люди в значній мірі визначали обличчя своєї епохи, але вони знаходилися як би за межами радянського товариства: були позбавлені виборчих прав, не могли бути членами профспілки. У середовищі непманів стара буржуазія мала велику питому вагу (від 30 до 50% у залежності від роду занять). Інша частина непманів виходила із середовища радянських службовців, селян і кустарів. Зв'язана непманська буржуазія була як з приватно-, так і з державно-капіталістичним укладом. Через швидку оборотність капіталу основною сферою діяльності непманів була торгівля.

Скасування закону про загальну трудову повинність у 1921р. дала можливість зайнятися підприємництвом. Швидко стали наповнятися полки магазинів товарами і продуктами. У багатьох містах були відкриті “Торгсини”, де можна було купити дорогі речі, але тільки за золото й іноземну валюту. Люди самі відривалися свої скарби і несли приховані коштовності в “Торгсини”. Однак незабаром там стали з'являтися співробітники ГПУ (Головного Податкового Управління), що цікавилися, відкіля в покупців золото або валюта, коли те й інше давно було наказано здати. Візит у “Торгсин” став, як правило, означати обшук у той же день і арешт із наступним звільненням у випадку добровільної здачі золота і валюти.

В усіх великих містах непманів викликали в ГПУ і робили їм повідомлення, очевидно, директивно погоджене, а тому воно і потрапило в історію: “Добродії, ви купили золото на чорний день. Чорний день настав! Здавайте його державі!”.[10;66] Дехто, зрозумівши серйозність моменту, за принципом “життя дорожче”, здали все відразу. Коливних у різних місцях переконували по-різному. Деякі навіть читали лекції по політекономії соціалізму, запевняючи, що кожен громадянин стане багатше, сильніше і вільніше, якщо єдиним власником золота в країні стане могутня соціалістична держава. Хоча ці лекції, само собою, зрозуміло, читалися у в'язницях, де утримувалися ті хто коливалися, переконати удалося деяких. Більшість продовжувала відверто не вірити в економічну рентабельність соціалізму. Не переконавши словом, стали переконувати справою. Там, де це було можливо, тримали нещасних непманів у камерах, де повітря було нагріто до 60 градусів, не даючи їм води. В інших місцях використовувалися камери з нульовою температурою і водою по щиколотку, а там, де подібні складні методи не вміли або не хотіли застосовувати, просто били смертним боєм. Лише деякі зволіли вмерти, не віддавши нічого. Більшість людей здалися і віддали усе, що вдалося нагромадити за короткий період НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ. Але було вже занадто пізно, оскільки подібна завзятість викликала в працівників ГПУ цілком “справедливу підозру” у щирості їх підопічних: а чи все здано? Навіть якщо було й усе здано, довести це було зовсім не просто, якщо не сказати – неможливо. Витончувалися методи катувань, і струмочки золота продовжували литися в соціалістичну скарбницю.

Радянська влада мала потребу в непманах, у той же час постійно підкреслювала їхню класову ущербність, демонструючи стосовно них ідеологічну бридливість, недвозначно даючи зрозуміти, що хоча “НЕП – це всерйоз і надовго”, але не назовсім і що їх неминуче чекає сувора розплата вже за те, що вони своєю присутністю отруювали атмосферу великої справи побудови комунізму.

Протягом 1921-1922р. НЕП був змушеною спробою утримати владу шляхом економічних поступок ринку. Однак цей ринок був сильно деформований. Приватна власність не була гарантована. Держава розглядала її як самого найлютішого історичного ворога. Тому власники мали мало стимулів до перспективного розширення господарства, створюючи капітали на спекулятивних операціях. Тому в приватну діяльність хлинули насамперед різного роду авантюристи, спекулянти, які прагнули якнайшвидше зірвати куш, витратити його, пожити у своє задоволення. Природно, що ні про які довгострокові вкладення капіталів, розширенню сфери діяльності і випуску товарів у подібній атмосфері не могло бути і мови. Тому доля приватної промисловості в загальному обсязі промислового виробництва була невисока. Але промисловість, відновлена на 4/5 від довоєнного рівня, вичерпала резерви поглинання надлишкової робочої сили. Приватні капітали були не занадто значні, напівлегальні і не вкладалися в промисловість. Приватні капітали кинулися насамперед у торгівлю. Якщо роздрібна торгівля виявилася переважно в руках приватника, то оптова – у руках держави, що створювало вибухонебезпечну ситуацію на ринку, постійно підживлюючи як можливості спекуляції, з одного боку, так і придушення приватної ініціативи – з іншої.

Значні зміни відбулися й у традиційних шарах населення. У період громадянської війни була цілком знищена і без того нечисленна російська буржуазія. Серйозну втрату понесла інтелігенція. У той же час ще з часів першої світової війни йшов активний процес маргіналізації населення. Це повною мірою відносилося і до робітничого класу: із громадянської війни і розрухи, що супроводжувала її, вийшов “пролетаріат, ослаблений і до відомого ступеня декласований руйнуванням його життєвої основи – великої машинної промисловості” - констатував В.И.Ленін. У 1920 році, по офіційним даним, у Росії нараховувалося 1,7 млн. промислових робітників, причому кадрові робітники становили не більш 40%, тобто близько 700 тис. чоловік. Але вже до 1928 р. загальна чисельність робітничого класу збільшилася в 5 разів. Основну масу робочого поповнення складала пауперизована сільська молодь. Перебираючись в місто, вона змінювала свій соціальний статус, що породжувало складну гаму настроїв. З одного боку, це було зростаюче чекання кращих змін, що, вкупі із селянською психологією, перетворювало її в слухняну і довірливу стосовно держави масу населення. З іншого боку, потоптані Непом зрівняльні настрої робили її лютими супротивниками тих, хто зміг пристосуватися до ситуації, що змінилася, забезпечити собі високий матеріальний статок. Ця нота значно підсилювалася за рахунок тієї частини сільських мігрантів, що були виштовхнуті із села. Але не знайшли роботи в місті, поповнюючи зростаючі ряди безробітних.[4;17]

В умовах “воєнного комунізму” і розподільної економіки народжувалася нова каста людей, що починали думати себе сіллю землі. НЕП для них був тільки перешкодою. У відродженні вільного ринку вони безпомилково розглянули смертельну погрозу своїм портфелям, пайкам. Своїм партійним привілеям. Контратака була неминучою. Але відкрито атакувати НЕП новий клас не зважувався: занадто очевидні були плоди вільного ринку.

Наступ повели в тій єдиній сфері, де більшовики думали себе недоторканими в ідеології. Першою жертвою цього схованого наступу на НЕП стала інтелігенція. Частина інтелігенції, що не розділяла більшовицьких поглядів, побачила в НЕПі визнання більшовиками того факту, що Росія не готова до швидкого стрибка в комунізм. Відчуття інтелігенції тих років добре передає М.Осоргін у книзі спогадів «Часи»: “Від революції постраждавши, революцію не проклинали, про неї не шкодували; мало було людей, що мріяли б про повернення колишнього. Викликали ненависть нові володарі, але не справа, якій вони взялися служити і яка їм не по плечу, - справа відновлення Росії. У них бачили старих деспотів, що перерядилися, ворогів волі, здатних тільки спотворювати і гальмувати величезну роботу, що могла б бути - так нам здавалося - дружною, плідною і…”[10;66]

Рішення про висилку упало на їхні голови зненацька. Ніхто не припускав, що власті підуть на таку міру “ідеологічної асенізації”, як групове вигнання кращих розумів Росії...

Н.Бердяєв писав: “Висилалася за границю ціла група письменників, учених, суспільних діячів, яких визнавали безнадійними в смислі звертання в комуністичну віру. Це була дивна міра, що потім уже не повторювалася. Я був висланий зі своєї батьківщини не по політичним, а по ідеологічних причинах. Коли мені сказали, що мене висилають, у мене сталася туга. Я не хотів емігрувати…”[10;66]

Більш складним було відношення до Непу серед прихильників більшовиків. Багатьма з них, особливо вихованими на безкомпромісних гаслах часів громадянської війни і «воєнного комунізму», НЕП був сприйнятий як зрада ідеалам Жовтневої революції. Песимізм і розчарування охопили визначену частину партійних рядів. Майже у всіх парторганізаціях спостерігалися випадки виходу з РКП(б) через незгоду з політикою Непу.

Відому еволюцію в розумінні Непу можна було побачити в поглядах більшовицького керівництва. Спочатку В.И.Ленін і його прихильники розглядали НЕП як тимчасовий тактичний хід, як змушений відступ, викликаний несприятливим співвідношенням сил, як змушений перепочинок перед змушеним штурмом сяючих висот комунізму. Уже до осені 1921 р. В.И.Ленін приходить до розуміння Непу як одного з можливих шляхів переходу до соціалізму. Суттю цього тривалого перехідного періоду повинне стати мирне економічне змагання між різними укладами в економіці. У результаті якого соціалістичний уклад поступово витисне приватнокапіталістичні форми господарства.

Тому НЕП не тільки містив у собі комплекс визначених економічних заходів, покликаних стабілізувати внутрішнє становище в країні, він торкнувся і політичну сферу. І якщо ліберальна логіка неминуче виводила формулу - економічна лібералізація дорівнює або, у всякому разі, прагне до політичної лібералізації, то логіка радикального більшовизму представляла цей процес трохи інакше - економічний плюралізм повинен компенсуватися жорсткістю політичного й економічного режиму, інакше НЕП призведе не до соціалізму, а поверне країну на старі рейки.

До кінця 1922 р. окремі ланки Непу почали стулятися у визначену економічну модель, що істотно відрізнялася від “військово-комуністичної”. Ленін порушує питання про необхідність перегляду “усієї точки зору на соціалізм”.

Але навіть в умовах державного регламентування економіка часів Непу виявляла тенденцію до самостійного розвитку. Ленін з цього приводу зауважував: державу в наших руках, а в економічній політиці держава діє не по-нашому.

РКП(б)/ВКП(б) у 1920-і рр. перетворюється з політичної партії в особливий соціальний і політичний організм радянського суспільства. Політика стосовно інших партій характеризувалася крайньою нетерпимістю, незважаючи на те, що багато груп меншовиків, есерів, анархістів неодноразово заявляли про своє бажання легалізуватися і співробітничати з більшовиками в справі господарського відродження і соціалістичного будівництва. У боротьбі проти них чекісти використовували політичні провокації, впровадження агентів у нелегальні організації, арешти “соціально неблагонадійних елементів”. Радянська держава зробила крок по шляху перетворення в однопартійну диктатуру.

Увівши однодумність у своїх рядах, більшовицьке керівництво прийнялося за своїх політичних опонентів поза рядами РКП (б).

У грудні 1921 р. за пропозицією голови Всеросійської Надзвичайної Комісії (далі ВНК) Ф.Э.Дзержинського ЦК РКП(б) прийняв рішення провести відкритий судовий процес над есерами. Суд над есерами відбувся в червні - серпні 1922 р. Трибунал ВЦВК обвинуватив арештованих у різний час органами ВНК видатних діячів партії соціалістів-революціонерів в організації змов з метою скинення радянської влади, у пособництві білогвардійцям і іноземним інтервентам, а також у контрреволюційній пропаганді й агітації.