tds_07r22 (Козацько-селянські повстання XVI-XVIII ст.), страница 2

Момент для повстання було обрано дуже вдало. В цей час Річ посполита вела війну з Туреччиною, намагаючись поставити на молдавському престолі свого кандидата – Сімеона Могилу. Скориставшись з малочисельності ворожих військ, Наливайко та його союзники окупували незабаром більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусі. Повстання сприяло піднесенню антишляхетської боротьби в Україні. Похід Наливайка сприяв швидкому притоку селян і міщан до лав повсталих. Той самий Наливайко командував військами, які здобували Луцьк, Бобруйськ, Могилів. Наливайко, як свідчать деякі історичні джерела, мав намір створити незалежну козацьку республіку між Дніпром і Бугом, яка згодом могла стати у нагоді для боротьби проти татар і турків. Однак Річ Посполита вже завершила перемогою війну в Молдавії і польські війська коронного гетьмана Станіслава Жолкевського вирушили на Україну. Наливайко був змушений відступити з Білорусі на Волинь, звідти на Подніпров‘я, ведучі жорстокі бої з карателями а районах Латуня, Браїлова, Острополля, Любартова, Пилкова та ін.

Ранньої весни 1596 року Лобода під Києвом об‘єднався з загонами полковника Шаули, який повертався з Білорусі. Біля Білої Церкви всі три повстанські загони об‘єдналися. В березні 1596 року повстанці під натиском переважаючих сил противника відійшли до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, карателі наздогнали повстанців і нав‘язали їм генеральну битву. Саме тут, в ході жорстокого бою Наливайка було поранено кулею, а М.Шаулі гарматним ядром відірвало руку, загинуло чимало повстанців. Але й Жолкевський втратив вбитими і пораненими 60 шляхтичів та 300 солдат і змушений був тимчасово припинити погоню. Він розіслав листи до уряду й магнатів, благаючи про допомогу, бо “вся Україна покозачилася”, і тому треба до кінця викоренити повстання. Отримавши численне підкріплення, Жолкевський знов погнався за повстанцями, які пішли на Київ, а потім на Переяслав та Лубни. Йдучи разом з сім‘ями, повстанці добре усвідомлювали перевагу ворожих сил, і тому хотіли прорватися до Росії, де і раніше знаходили притулок від польської шляхти, але поблизу урочища Солониця (біля м. Лубни Полтавської області) їх наздогнали передові частини ворога. В урочищі Солониця повстанці спорудили табір, сподіваючись на допомогу запорожців. Повстанці вирубали дерева понад Сулою та Удаєм, насипали високі вали, зробили дерев‘яні укріплення. Потім вони поставили в декілька рядів вози, з‘єднавши їх між собою, вирили окопи, влаштували гармати. З тилу їхній табір надійно прикривали болота та річки. 16 травня 1596 року Жолкевський почав облогу табору, яка тривала близько 2 тижнів. Раз за разом повстанці відбивали штурми карателів, завдаючи їм великих втрат. Але ситуація з кожним днем погіршувалася. Танули запаси пороху, провіанту, фуражу. Нестерпна спека призвела до вичерпання запасів води, падежу коней, хвороб, а кинути табір і прориватися, залишивши напризволяще жінок та дітей, повстанці не могли. Тим часом Жолкевський отримав свіжі підкріплення, йому доставили гармати та порох, ядра. 3 червня 1596 року розпочався шалений обстріл табору, який тривав 2 дні. Від ворожої картечі загинуло понад 200 повстанців, чимало було й поранених. Це викликало розпач в таборі. В ніч на 6 червня прихильники капітуляції, в основному прибічники Г.Лободи, якого наливайківці звинуватили в зраді і вбили, схопили Наливайка, Шаулу, деяких інших керівників і видали їх Жолкевському, сподіваючись на мир. Але поляки зірвали переговори й зрадники увірвалися до табору і вирізали майже 10 тисяч душ, в основному жінок та дітей. Лише частина повстанців на чолі з Кремпським вирвалась із рук карателів і пішла на Січ. Самого Наливайка із його соратниками було привезено до Варшави. Майже всіх їх стратили. Однак С.Наливайка ще катували понад 10 місяців. 20 квітня 1597 року і вождя повстання було страчено. Спочатку кат відрубав йому голову, потім четвертував. Частину тіла Наливайка повісили на площі на страх повстанцям. Народна легенда інакше зображає смерть Наливайка: його нібито спалили на повільному вогні у мідяному бику. Жорстока розправа карателів над українськими повсталими не зупинила народний рух. Назрівали нові повстання. Вже у 1619 році мали місце значні заворушення серед козаків та селян. Визначається значне зростання антифеодальної та визвольної боротьби українського народу, польський агент із Стамбула писав: « .. Вся Русь є нам таким ворогом… що воліли б прожити тисячу років з євреями, турками, татарами, ніж один рік з ними».

Отже, перші масові селянсько-козацькі повстання 1591-1596 років, в яких українські народні маси виступили проти соціального і національно-релігійного гніту, за визволення з-під ярма шляхетської Польщі, за свою національну гідність хоч і зазнали поразки, але мали велике історичне значення. В них народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до більш широких і рішучих битв із своїми ворогами, гартували свою волю і національну свідомість.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591-1596 років польський уряд, магнати і шляхта продовжували захоплювати українські землі, збільшувати панщину та інші повинності, закріпачувати селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом (баніція). Однак ніщо не могло припинити розгортання визвольного руху українського народу та антифеодальної боротьби трудящих мас. Антифеодальний протест народних мас в Україні на початку XVIIст. вилився насамперед в покозаченні. Селяни і міщани не визнавши над собою влади королівських старост і феодалів, відмовилися виконувати панщину та інші провинності. Масові виступи селян, міщан і козаків стали частим явищем. Особливо значними стали вони взимку 1613-1614 років на Брацлавщині, а потім наприкінці 1615 - на поч. 1616 років охопили значну територію Східної України. В 1618 році селянські повстання охопили Київщину та Волинь.

1. Козацько-селянські повстання 20- 30 років XVII ст.

Після блискучої перемоги над турецько-татарською армадою Османа ІІ під Хотином в 1621 році, досягнутої Річчю Посполитою, насамперед, завдяки 42-тисячному козацькому війську, уряд мусив виконувати свої обіцянки щодо збільшення козацького реєстру. Однак і тут польська шляхта залишалась вірною своєму цинічному ставленню до козаків. Оскільки Туреччина зазнала поразки і небезпека війни з нею вже не загрожувала Речі Посполитій найближчим часом, було вирішено зменшити козацький реєстр до 3-5 тисяч. Це викликало нове загострення соціальних протиріч на Україні, де зростав колоніальний гніт Речі Посполитої, де посилювалася від часів Брестської унії 1596 року експансія католицизму. Трудящі маси не корилися панам, тікали на Запоріжжя, де їх радо приймали козаки. Самі запорожці, незважаючи на заборони уряду, проводили вдасну політику. Підтримуючи своїх прихильників на ханський престол, вони таким чином впливали на політичне життя Криму. Козаки на своїх “чайках” виходили в Чорне море, нападали на турецькі міста-фортеці, звільняли невільників. Їхні морські походи змушували султана тримати для охорони узбережжя значні військові сили. Козаки вели успішні переговори про союз з Росією, Іраном, навіть Кримським ханством і Швецією.

1. Повстання під приводом Марка Жмайма .

Занепокоєний утворенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої почав готувати влітку 1625 року черговий каральний похід проти козаків. В вересні 1625 року коронний гетьман С.Конецьпольський разом з іншими магнатами на чолі 30-тисячного війська вирушив з м.Бара на Подніпров‘я. Йому протистояло Військо Запорізьке Марка Жмайла до якого приєдналися повстанці з міщан і селян. Преші сутички між карателями і козаками відбулися під Каневом. Вдало відбившись від ворогів, козаки відступили до Курукового озера. Головна битва відбулася 15 жовтня 1625 року біля села Таборище (м.Крилов). Наслідки його можна було передбачити, хоча полякам так і не вдалося здобути укріплений козачий табір повстанців. Зрештою, справу вирішив не бій, а суперечки серед козаків. Помірковані запоріжці під приводом Мих.Дорошенка вступили в переговори з поляками. 25 жовтня 1625 року була підписана Куруківська угода, за якою козацький реєстр – 6 тис., решта, приблизно 40 тис. козаків повинні були повертатися до своїх панів. Реєстрові козаки обирали гетьмана, але затверджувати його мав король, проживати вони мали право лише на державних землях. Звичайно, така угода не влаштовувала ні шляхту, ні козацько-селянські маси. Новий вибух в Україна був не за горами.

1. Повстання під приводом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 - 1631 рр.)

Уряд Речі Посполитої знову посилює тиск на козаків, не кажучи вже про широкі маси селян та міської бідноти, намагається обернути козаків у підданих польської шляхти, своє вірне знаряддя. У своїй політиці уряд Речі Посполитої спирався на урядівську політику частини козацької старшини, а також використовував суперечності між реєстровими козаками і запорожцями. На той час гетьманом був Грицько Чорний, бо Михайло Дорошенко загинув у бою під Бахчисараєм. В 1628 році Г.Чорний став справжнім прихильником Речі Посполитої і намагався викоренити “своєвільне” козацтво. Це й послужило приводом до нового повстання. В 1629 році запорожці обрали гетьманом досвідченого і відомого успішними морськими походами Тараса Федоровича (Трясила). А вже наступного 1630 року він очолив козацько-селянське повстання. До повстанців приєдналися і реєстрові козаки. Слід зауважити, що в 20-30 роках національно-визвольний рух перемістився на Лівобережну Україну. Це обумовлювалось насамперед тим, що там, де раніше відбувався колонізаційний процес, завершився термін надання пільг слобожанам, після чого їх примушували відбувати панщину. Тому слобожани втікали , поповнювали ряди запорозького козацтва, а під час повстання ставали його учасниками. Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся і Запоріжжя. Повсталі козаки нападали на панські маєтки, вбивали власників, управителів, орендарів, шинкарів. Головні бої відбулися під Переяславом. Найкровопролитнішим був бій 15 травня 1630 року, названий “Тарасовою ніччю”, коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо С. Конецпольського. Він змушений був йти на переговори, наслідком яких було підписання 8 червня 1630 року мирної угоди, що встановила реєстр у 8 тисяч козаків. Обурений діями урядовців, яких було чимало серед козацької старшини, Тарас Федорович з 10 тисячами козаків рушив на Січ. Незважаючи на підписання мирної угоди в Переяславі, на Україні ще довгий час водбувалися заворушення, велась козацька війна проти королів, але в 1631 році повстання поступово пригасає.

1. Повстання під керівництвом Івана Сулими (1635 рік)

Російсько-польська війна 1632-1634 рр. закінчилася перемогою Речі Посполитої і підписанням мирного договору. Після цього уряд Речі Посполитої знову посилив тиск на козаків. Оскільки Османська Імперія та Кримське ханство безперервно скаржилися на козаків, які постійно здійснювали напади на їх володіння, погрожували війною Речі Посполитій. Було вирішено приборкати козаків. З цією метою сейм Речі Посполитої ухвалив побудувати на берегах Дніпра фортецю. Вона мала перепиняти втікачів на Низ, перекрити головний шлях постачання запорожців провіантом і боєприпасами. Незабаром французький інженер Боплан підшукав зручне місце для фортеці: на правому березі Дніпра, біля першого порогу (Кодацького), трохи нижче того місця, де Самара впадає до Дніпра. В середині літа 1635 року фортеця була повністю готова. Вона отримала таку ж назву, як і поріг, тобто Кодак, і її одразу ж зайняв польсько-шляхетський гарнізон. Для козаків новозбудована фортеця була наче більмо на оці, бо серйозно перешкоджала їхнім діям і обмежувала можливості боротьби проти Речі Посполитої. Вихід був один – зруйнувати цю фортецю, піти на нове повстання проти польської шляхти. Цю операцію очолив гетьман Війська Запорізького Іван Сулима. Іван Михайлович Сулима походив із старовинного українського шляхетського роду, який сягав корінням аж у XIII ст. Він народився в с.Рогоші Любецького староства на Чернігівщині, служив у 1615 році у переяславських маєтностях польського гетьмана С.Жолкевського. Але вже в 1621 році бачимо його на чолі морського походу. В 1628 році він перший став козацьким гетьманом, у травні 1629 року організував черговий похід козаків на Крим і дістався під Перекоп. Достовірно відомо також, що римський папа Павло V Боргезе нагородив Сулиму золотою медаллю за визволення християнських невільників з турецької неволі. Такий досвідчений воїн, яким був Іван Сулима, блискуче розробив і план взяття Кодака. Він вирішив скористатися відсутністю коронного війська й частини реєстровців, які воювали зі шведами в Прибалтиці. У серпні 1635 року однієї тихої ночі козаки непомітно вдерлися до фортеці і швидко оволоділи нею, перебивши гарнізон. Після цього вони зруйнували фортецю. Взяття фортеці розпочало нове козацьке повстання, яке тривало недовго, бо невдовзі завершилась війна у Прибалтиці і коронне військо рушило на Україну, готуючись до боїв з повстанцями. Злякавшись цього, частина старшини вирішила видати Сулиму уряду Речі Посполитої і захопила його разом із 5 сподвижниками та відправила до Варшави, де вони були страчені. Однак боротьба триває.

1. Повстання 1637-1638 рр.

Невдовзі після страти І.Сулими уряд Речі Посполитої відбудував Кодак, а потім почав “очищати” реєстр Війська Запорізького від бунтівників. Це і стало приводом до нового повстання, керівником якого був спочатку полковник реєстровів Павло Михнович Павлюк (Бут). Це повстання охопило Лівобережну та Правобережну Україну. Селяни швидко вливались у ряди повстанців, громили своїх панів. На початку червня 1637 року Павло Бут разом з повсталими нереєстровцями захопив у Корсуні артилерію і перевіз її на Січ. 3 липня 1637 року на раді в Каневі Павлюк виступив з програмою боротьби проти польської шляти за фактичне відокремлення від Речі Посполитої козацьких земель, починаючи від Києва до пониззя Дніпра. Після ради Павлюк послав на Лівобережну Україну 3 тис. загін під командуванням Павла Скидана та Семена Биховця, який зайняв Переяслав і заарештував старшин-зрадників. Незабаром загони повстанців оволоділи Черкасами, Корсунем, Білою Церквою, взяли під контроль велику територію на Подніпров‘ї та Лівобережній Україні, і скрізь до них приєднувалися селяни та міська біднота. Сам коронний гетьман Микола Потоцький, мусив визнати, що на Україні “все до останнього покозачилося…тут як хлоп, то й козак”.

Першу битву біля Сахнового мосту через Рось повстанці виграли, але 16 грудня 1637 року вони були обложені карателями М.Потоцького під Кумейками (між Черкасами та Каневом). Зав‘язалася жорстока битва. Повстанці успішно відбили 3 штурми, виявивши неабияку мужність. Лише під час четвертого штурму карателям пощастило, бо їм вдалося підпалити козацькі вози з порохом. Розлігся страшний вибух, який вніс сум‘яття в ряди повстанців. Частина з них втекла, а частина, якою командував Дмитро Гуня, знов укріпила табір і під прикриттям ночі розпочала організований відступ. Потоцький не насмілився їх наздоганяти, а через 2 дні рушив проти загонів Павлюка і зумів їх оточити під Боровицею в 100 км від Кумейок. Під час облоги карателі розпочали переговори про мир. 24 грудня 1637 року повстанці вирішили припинити опір, але їхні вожді всупереч обіцянкам були заарештовані і відправлені у Варшаву. Там, у лютому 1638 року Павлюк був страчений. Скидан і Гуня пробилися на чолі невеликого загону на Запорожжя. Тим часом карателі заливали кров‘ю всю Україну. За Ординацією 1638 року значно урізалися права реєтрового козацтва. Вцілому Ординація 1638 року була спрямована проти інтересів народних мас і породила нову хвилю протесту на Україні. У відповідь на жорстокі репресії козаки обрали на Січі нового гетьмана Яцика Острянина, який закликав український народ до продовження боротьби і почав очищати Подніпров‘я і Лівобережя від карателів. Крім нього активно діяли такі повстанські керівники, як Д.Гуня, К.Скидан. Однак після перших успіхів повстанці зазнали поразок ра Лубенщині і під Жовнином (10-14 червня 1638 року) та Старицею (початок серпня 1638 року). Повстання було остаточно продушене. Чимало борців за волю полягло зі зброєю в руках, як Гуня, чимало разом із сім‘ями знайшли притулок на території Слобожанщини, як Острянин, чимало укрилося на Запоріжжі. 4 грудня 1638 року на Масловому Ставу під Россю відбулася рада, на якій козаки мусили визнати тяжкі умови капітуляції. Вогнем і мечем магнатсько-шляхетська Річ Посполита встановила на Україні “золотий спокій”, який однак не міг бути довготривалим і справді спокійним. Як зазначив сучасний польський дослідник В.Серчик, “ із плином часу “золотий спокій” все більше нагадував життя біля діжки з порохом. Вистачило б тільки іскри… ”. І така іскра була викресана через 10 років…