ПЛАН

РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ

ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

СВЯТОПОЛК

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ

АННА ЯРОСЛАВІВНА

ІЛАРІОН

КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ РУСІ.

НАРОД – ТВОРЕЦЬ КУЛЬТУРИ.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ.

ПИСЕМНІСТЬ І ОСВІТА.

ЛІТЕРАТУРА

АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСЇ.

МІСЦЕ Й РОЛЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

В ІСТОРІЇ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ.

МІЖНАРОДНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980—1015)

Із загибиллю Ярополка Володимир став єдиновладним волода­рем величезної держави. До складу ЇЇ входило коло 20-ти різних зе­мель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конґломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів. Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не вияснює.

Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них “дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і пе­реміг їх удруге. Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєво­дою Вовчий-Хвіст, Можна гадати, що радимичі поставили поваж­ний збройний опір, бо літопис зазначає: “зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг”. Володимир наклав на них данину, “яку везуть й до сего дне” — себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю вла­дою. Ще йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволода. 981-го року пішов на захід “к ляхам”, як каже “Повість временних літ”, і “зая градьі їх” Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були “лядські” міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю — дулібами, бі­лими хорватами — і не належала до Польщі; можливо, вона вхо­дила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою — Краківщина — до 990-их років належали до Чеської дер­жави. Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічається серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під вла­ди Руси. її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що до 980-их років Краків належав до Чехії. Та­кож Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не поль­ських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу України-Руси, а Краківщина — Чехії, тяжко припустити існування між ними поль­ського клину, — писав М. Грушевський, — і приходив до виснов­ку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.

На залежність тієї території від Великоморавії вказує також по­ширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона І, поло­вини X ст., визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу "та Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва “Русь”.

Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше — в зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припинився довіз соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були соляниці в Дрогобичі та інших місцях, По-друге — на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.

Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом, і переміг їх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям — Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині XIII ст. літописець згадував, Що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985 літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накла­сти данину на них не пощастило, І Володимир міг тільки укласти з ними мировий договір.

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків кілометрів земля­ними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римські “лімес”. Вали називали в народі “змієвими” почасти через їх форму, .що нагадувала змія, по­части через те, що печенігів народ порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих ва­лів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фольклорну пам'ятку про облогу печенігами Білгороду — під Ки­євом.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і спровадив їх до Візантії. Місце ва­рягів посіла українська дружина, з якою князь радився, бенкету­вав, забаганки якої виконував, з якою “думав о строе земленем, й о ратях, й о уставе земленем”. Зі старших дружинників обирає він відповідальних намісників, воєвід. Перші місця біля нього зай­мають уже місцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєво­ди — Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристично — в билинах багато місця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його “багатирі“-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня — аристократ, Олеша Попович — з священичого роду, Ілля Муромець — селянин, Дюк Степанович — з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві “ясні князі”: Володимир роздає землі в управ­ління синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках. Тоді, наприкінці X ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д.; їх заміняють — кияни, чернігівці, смолявни і т. д.

Так творив Володимир колосальну державу — найбільшу сво­їми розмірами в цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв'язану торго­вельними та дипломатичними стосунками з усім культурним сві­том того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розу­мів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.

ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літо­пис оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокопіа.

Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб поясни­ти його. Найпростіша з них — вважати ці імена за пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд правильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі під­владні племена, поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун - бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог — боги слов'ян, Симаргл та Хорс — жидівські боги, Мокоша — фінський. У цьому є деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили бо­гів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено тільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким прино­сили навіть людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами, Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров мучеників за віру.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Европи.

Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християн­ство в Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шля­хами: з грецьких колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Велико моравської держави. Протягом IX ст. маємо низку фактів, які доводять про існування християнської Церкви та христи­янської громади в Києві. Цікаво, що у другій половині XI ст, Ібн Хордадберґ згадував “руських купців, що звали себе християна­ми”. Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльності Кирила та Методія і їхніх учнів.

Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Во­лодимира, починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.

Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини полі­тичні. 3 другої половини IX ст. проповідь християнства наближа­лася до кордонів Володимирової держави. Року 864 охрестилась Болгарія: року 928-35 — Чехія, 962-992 — Польща, Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав. Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти Володимир до переконання в конечності охрищення.

З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство Володимир. “Повість временних літ оповідає”, що охристився він у Корсуні, але додає: “Се же не свідуще право, глаголють, яко крестился єсть в Києві, инни же реша: в Василеві, другий же инако скажут”. Можливо, що зробив він це десь тихо й потаємно.

Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію? Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, чекав для цього слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої опозиції.

Коли саме охристився Володимир? На це дає відповідь чернець Яків пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його незаперечна — 1015 рік, отже охрещення припадає на 987 рік. Нестор у “Житті Бориса та Гліба” подає також 987 рік.

Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987 ві­зантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь П та Константин звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу — охрищення його. Як припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охристився.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило Варду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і стра­чено.

Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого діда, Константина Порфірородного, який писав: “коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ... почне просити чи домага­тися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина — треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Константина”.

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з ві­зантійських колоній в Криму — Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня — з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію — з другого — примусили цісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвінчано з Володи­миром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину.

Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями — в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візан­тійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріюмфатор, єдиновлад­ний володар величезної держави, в ареолі непереможного “воїтеля”, під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважи­тися привести свій народ до хреста.

За “Повістю временних літ”, охрищення Руси відбулося надзви­чайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була “радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх”.

Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон, прославляючи в “Слові” Володимира за охрищення Руси, пи­сав: “аще хто й не любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже 6е благоверіе его с властию спряжено”. В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на периферіях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Ба­гато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване “двоєвір'я”. Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій релігії, як то було на півночі — в Новгороді, Ростові.

Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій по­клав ще Нестор, усе —ієрархів, священиків — дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса, разом з “попами”, і передав йому новозбудовану “Десятинну” церкву.